Напевно, немає нічого кращого, як свій милий, рідний край, — край, в якому ти народився і виріс, хоч і пішов у життя своєю стежиною, але коріння своє залишив там. Найцінніше, найдорожче багатство такого краю — це його мешканці, працьовиті та талановиті люди, які там проживають або проживали, — люди з золотими руками та талантом від Бога.
Як вчить нас народна мудрість, народ, що не пам'ятає минулого, не буде мати майбутнього, а це значить, що ми повинні знати свою історію, своїх героїв, свої святині. Щоб вшанувати нам’ять про свій край, хочу розповісти про нього.
Народився я на світ
В поліськім краї, на Волині,
В селі Косиці, на рогу,
У старій батьківській хатині.
Край квітучий, милий, рідний,
Природою на все багатий,
Грибів та ягід було вдосталь –
Усе це майже біля хати.
Та неочікуване сталось
У літню пору золотую –
Фашист проклятий шостий день
Топтав цю землю дорогую.
Вже в котрий раз цей фриц поганий
Прийшов, щоб всіх нас залякати.
Людей у рабство заганяв
І землю мріяв відібрати.
Та не судилося йому
Задумане усе здійснити,
Бо захищати рідний край
Пішли, хто міг, і навіть діти.
Всі до зброї — батьки, брати наші кинулись одразу, та не під силу було здолати страшну навалу. І похитнувся тоді наш край від болю, бо прийшла неждана пора на смертельну долю. Ніхто й подумати не міг про трагічну хвилину, тим більше, помирати ніхто не хотів. Все життя перекреслила людям та страшна війна, яка зруйнувала життя, а в декого його просто відібрала. Не лише у тих, хто жив у Косицях, а й у тих, хто мешкав поблизу, відомих не тільки в селі, а й далеко за його межами.
Один із них — Яків Силович Карпук — перший кортеліський вчитель, який мешкав у цій місцині, на окраїні маленького куточка, що належав до села Косиці. І це одне з перших поселень Корте-ліської сільської ради. Хоч із часом жителі Косиць стали називатися хуторянами, але й до сьогодні у шнурових книгах Косиці стоять на обліку як село, попри те, що залишилось там лише чотири пустих будівлі, а мешканці села доживають віку біля дітей у Кортелісах.
Я не просто так згадав про Якова Карпука — сьогодні одна з вулиць у Кортелісах носить його ім’я, та й загинув він тут, неподалік від свого помешкання, в 1943 році від рук бандерівців. Вони відслідкували його, коли йшов на зв’язкову квартиру (в той час він уже був комісаром партизанського загону імені Щорса). Таких Карпуків було не так багато, але вони мали повагу і популярність у населення. Брат Йосип — відомий на всю округу як знатний тесляр-будівельник. Не один десяток хат він збудував своїми руками. Його син та племінники теж освоїли цю професію. Були знатними ковалями, майстрами своєї справи, але це лише початок.
У Косицях проживало 5 сімей Пишуків — серед них і мої батьки, дід Дорофій Тарасович, троє його братів Стратон, Степан та Кирило. Останній виїхав в Аргентину ще в 20-х роках і зв'язок із ним втратився. До сьогодні про нього нічого не відомо. Стратон у 50-х роках виїхав у Ростовську область, Степан — у Дніпропетровську, але через років п’ять повернувся і доживав свого віку в Косицях. Ні батьків, ні дітей немає сьогодні серед живих, лише один син живе десь у Білорусі.
Три сім’ї Трофімуків — це Зінько, Йосип та Костянтин — жили тут. Всі ці люди доживали свого віку у Косицях. Дехто з правнуків виїхав — хто в Кортеліси, хто в Білорусь. Але на одному все-таки дозволю собі зупинитися.
Це син Йосипа — Кирило. Про цю людину прогриміла неабияка слава в нашій окрузі. Він загинув 8 лютого 1945 року на території Польщі смертю героя. Нібито його вчинок удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Проте ні його родина, ні сільська рада повідомлення про це не отримали, але хтось із ветеранів-кортелісців зберіг фронтову газету з фотографією К. Й. Трофімука і з повідомленням, що його дійсно представляли до цієї найвищої нагороди. Таких волинян було немало, але видно, не судилося. До речі, він був моїм сусідом. На фронт ішов разом з моїм батьком, після визволення Ратнівщини і Кортеліс у тому числі, а це відбулося 18 липня 1944 року. Більшість наших земляків мобілізували наприкінці липня та в серпні.
Дордюків теж було чимало. Одних синів у Гаврила Дордюка було шість: Герасим, Павло, Петро, Михайло, Яків та Василь і дві дочки — Агафія та Ганна. На даний час немає з них нікого, хіба що далекі родичі, які, напевно, про Косиці нічого й не знають.
Також жило чотири сім'ї Ковальчуків. З них два брати загинуло на війні, решта — відійшли у Вічність.
Також мешкало дві сім’ї Сидоруків — Степан та Афанасій, дві сім'ї Ліхванів та дві — Хабовців — Феодосій та Никифор. Останній доживав свого віку в Запорізькій області. Фадей ще в 20-х роках поїхав шукати щастя в Аргентині, але згодом повернувся, одружився з дружиною Іриною і мешкав у цьому мальовничому куточку. Вони народили та виховали 4 дочки і два сини, але зараз, крім онуків, з їхнього роду нікого не лишилось.
Була одна сім’я Борецьких, але вони виїхали у 50-х роках у Веселівський район у Ростовську область Росії. Як там склалося їхнє життя, по цю пору невідомо. Одна сім’я Корнелюків, одна — Сілік Г. О., та й від них не лишилося нікого, крім онуків. Донедавна мешкали у Косицях два брати Поліводи — Дорофій та Михайло. Першому виповнилося 92 роки, другий помер у 90. Вони доживали віку у своїх дітей. А на той час у Косицях мешкало близько 40 сімей. І, нарешті, «замикає» Косиці прізвище Зайко, а їх було 4 сім’ї. Це Наталія Зіньківна Зайко, яка мала 9 дітей. Чоловік Давид рано помер. Роман Зайко мав чотирьох синів (Калістрат, Микита, Василь та Микола). Власій Зайко мав двох синів (Василя та Степана), але усіх їх уже немає.

Тож після всього можна підсумувати, що таке Косиці. Пригадую післявоєнний період – хто, де і як жив. Майстрували тимчасові землянки, обкладали дерном, а потім сіном і так жили. Попри все у Косиці у 1945 році приїхала перша вчителька — Марія Яківна Чумак. Вона жила неподалік від села, бо навчання доводилося проводити і по хуторах. У Кортелісах один чоловік віддав свою хату під школу, а вже пізніше почали будувати приміщення школи.

На хуторі Хомут навчалися 4 роки. Потім усіх перевели в Кортеліси, хоч і не вистачало місць. Тому вчилися по хатах, а було й таке, що одну зиму в клубі навчалися. Було дуже холодно, але діти хотіли вчитися і ходили на уроки попри все.

Мені пригадується 1948 рік і мій перший клас у діда Максима Корнелюка на хуторі Хомут, і мій перший вчитель Никифор Данилович Літвинчук із села Качина Камінь-Каширського району, однокласники, яких, на жаль, мало залишилося. 7 клас ми закінчили у 1955 році. На сьогодні тільки 9 колишніх учнів нашого класу живуть у Кортелісах (а було близько 40), 3-4 живе у містах, один з них — на далекій Півночі, один в Узбекистані, в місті Карши, один на Уралі, двоє в Дніпрі. Однак з Уралу і з Узбекистану давно немає звісток, хтозна, чи живі вони там іще.

Старші покоління пам'ятають важкі довоєнні часи, часи беззаконня періоду окупації. Людське життя тоді було нічого не варте. Фашист міг нізащо убити людину, не понісши за це покарання. Подібного, що відбувалося 23 вересня 1942 року і 8 листопада 1943 року, мабуть, не було в історії. Кортеліська трагедія, звезення всіх прилеглих хуторів та «весілля» в Рябино. Сьогодні мало хто знає, що за фашистським планом слов’янські народи були оголошені поза законом. Не тільки Кортеліси, а й Україна мала зникнути з карти світу.

Свідків тих подій стає все менше й менше. У багатьох селах нашого району уже немає жодного учасника бойових дій. У Косицях до сьогодні ще проживає ветеран війни, інвалід І групи Дорофій Антонович Полівода. Його після контузії у 1945 році доставили додому з госпіталю дві санітарки. Потім — два роки важкої реабілітації. Він не міг не тільки говорити, але й ходити – пересувався на милицях. І він сьогодні найстарший житель сільської ради. Я зупинився на його долі, бо знаю непростий життєвий шлях цієї людини у період колективізації 1948 року. До тих пір він уже одружився, збудував хатину. Та нова влада прийняла рішення зносити господарства із наступним їх перевезенням у Кортеліси. Хоч Косиці були найближче до села, але це не влаштовувало нову владу, яка формувалася з 1 лютого 1949 року у колгоспі «Червоний партизан», а на той час по лісах ще прогулювалися «зелені хлопи». Вони залякували всіх людей, хто мав добровільно вступати у колгосп. Головне питання було в тому, хто його очолить. Таку людину підшукали. Чоловік із с. Піски-Річицькі — Матвій Якович Костючик, який погодився всупереч усьому, що відбувалося, сказати, що він когось боявся. Ні... З якої категорії людей він був обраний, донині невідомо, але його ніхто не зачіпав. Він міг пересуватися, де хотів, і вдень, і вночі із піснею, яку співав таким гучним голосом, що линула вона за 9-10 км. Саме він був першим головою колгоспу, але хто він був і яку роль відігравав, донині невідомо. Він міг приймати рішення особисто і щодо кожного мешканця села в тому числі.

Так сталося з Поліводою Д. А., якого він особисто примусив переселитися. Заїхавши у двір до Дорофія Антоновича, наказав хазяїну розбирати свій будинок, але той категорично відмовився. Тоді голова виліз на дах і почав здирати снопи. Господар не до-зволив такого варварства. Тоді Костючик зняв рушницю з плеча, а тоді було модно їх із собою носити, і почав провчати Поліводу до напівсмерті. Це був уже третій його день народження, а Костючику тоді Ратнівський суд присудив два роки примусових робіт. Так більше він у Кортеліси і не повернувся, а хатинка Дорофія Антоновича ще й досі стоїть на тому ж місці, на хуторі Косиці, як і 70 років тому. А Дорофій Антонович дивом залишився живий. Уже старенький дідусь неодноразово повторював: «Я родився тричі». А Матвій Якович Костючик вже, напевно, років тридцять, а може й більше, як відійшов у Вічність.

Колгосп «Червоний партизан» після Костючика очолив наш земляк — із Косиць — Никон Андрійович Борецький. На жаль, він швидко пішов з цієї посади за власним бажанням. У заяві написав: «Я краще виконуватиму роботу сам, ніж примушуватиму до неї інших». Незадовго після цього він виїхав із Кортеліс у Ростовську область.

І зараз тільки історія може передати нашій молоді, скільки предків залишилося в братських могилах Європи. Там спочивають наші батьки, діди, брати. За нас вони віддали найдорожче — своє життя. І ми не маємо права їм докоряти. За лічені повоєнні роки наші поранені, голодні і холодні батьки побудували в Україні такі гіганти, як «Криворіжсталь», тракторні, літако- та ракетобудівні комплекси. Пригадаймо часи, коли ми ходили в українських сорочках з натурального льону, споживали екологічно чисті продукти. Сьогодні ми вирощуємо на своїх городах хороший бур'ян. Все інше нам не треба — з Європи привезуть. А своє куди дівати? Це, свого роду, теж історія. Можливо, для когось вона і зайва, але це істина. І Кортеліське господарство було на хорошому рахунку. Прибутки перевищували мільйон. Надої досягали 4-тисячного рубежу. Урожаї моркви, буряків, картоплі перевищували середньостатистичні показники. Запитаймо самі себе: що ми вирощуємо сьогодні? А за 50 років хто дасть відповідь?

Щоб забрати в людей історію, її потрібно оббрехати, переписати. Для цього і була придумана «перебудова». Перейменування вулиць, населених пунктів, руйнування пам’ятників і могил, «героїзація» зрадників і злочинців — усе це заради однієї цілі. А наша мета — знати і ніколи не забувати, а тим більше, не порочити історії. Держава сьогодні повинна нести відповідальність за виховання наших дітей. Як ми їх виховаємо сьогодні, такою буде Україна завтра.

Своїми словами висловлюю біль ветеранів, які нині не можуть захистити себе, їх лишилися одиниці. Біль тих, чиї рідні не повернулися з фронтових доріг, а залишилися лежати забуті у братських могилах. Вони з того світу заповідають нам берегти мир, захищати його і свою історію. Це стосується не тільки людей хутір-ських, тих, хто жив у Косицях, а й усіх нас.
Іван ПИШУК,
голова ради ветеранів с. Кортеліси