зв’язковий СБ районного проводу ОУН Федір Сидорук

«Читайте і вивчайте нашу історію. Сім’ї Шинкаруків Васі і Віри, шановним племінникам, від імені автора цієї книги, а також від імені Братства ОУН-УПА – Федір Сидорук. 31. 08. 2004 року», — і нижче автограф людини, яка усе життя трималася на тоненькій ниточці між двох вогнів, та в серці завжди мала Україну. Цей напис Федір Сидорук зробив на обкладинці книги Петра Боярчука «Дорогами болю», в якій у четвертому розділі під назвою «Щаслива роль Федора Сидорука» вміщений матеріал про непросте життя упівця. А між тим роки спливають, і сьогодні про Федора Васильовича можна дізнатися досить мало. Лише подекуди родичі, які нині живуть на його малій батьківщині, у Самарах, розповідають про дядька-патріота, але це скупі уривки, викроєні з пам’яті тоді ще маленьких дівчаток.

Федір народився у сільській сім’ї Василя Пантелійовича та Віри Йосипівни Сидоруків у 1929 році. Батько був знаним на всю округу ветеринаром-самоучкою, служив дяком у Самарівській Свято-Параскевській церкві. Мав неабиякий голос, був дуже освіченим, хорошим господарем. У сім’ї, окрім Федора, зростало ще четверо дітей – доньки Марія, Параска, Єва та син Пантелій. Жила сім’я Сидоруків на хуторі Під’язовні (нині село Під’язівці Самарівської сільської ради). Діти виростали у праці, в любові до людей і до Бога, пос-тійно відвідували місцевий храм. Василь Пантелійович користувався непересічним авторитетом в окрузі. Кращого ветеринара годі було й шукати. Зверталися до нього люди з Річиці, Щедрогора, Залухова, інших сіл, і він нікому не відмовляв. А траплялося таке, що люди, худобу яких він урятував, приходили і допомагали йому господарювати, щоб якось віддячити лікареві.

Та щасливе дитинство і мирне життя Сидоруків тривало недовго. Петро Боярчук із розповіді Федора Сидорука пише, що хлопчик був на одинадцятому році життя, коли в село прийшли «перші совєти» і, встановлюючи владу «пролетарів», насамперед закололи багнетами місцевого ста-росту та його помічника. За те, що «служили полякам». Потім взялися вивозити заможніших господарів, яких нарекли куркулями. Сім’ї Василя Сидорука пощастило. Чиновник, що переписував куркулів, виявився надто ласим до випивки, на яку Василь не поскупився. Тож, добряче випивши, він записав Сидорука середняком (підкуркульником). А таких ще не виселяли.

От тоді й зародився вогник патріотизму і любові до рідної землі у Василя. У 1942 році йому знову пощастило. Із су-сідньої Білорусі на Самари каральною акцією навалилися гітлерівці. Близько сотні селян розстріляли (це була акція зі знищення єврейського населення, що мешкало тоді у Самарах. – Авт.), спалили центр села, але до Під’язовнів не дійшли – тож і обійстя, і всі члени сім’ї Василя та Віри Сидоруків вціліли. Коли почали формуватися загони повстанців, які воювали і проти Гітлера, і проти Сталіна, Василь вступив до їхніх лав. Допомагав їм, чим міг. Був зв’язковим, постачальником медикаментів та зброї, яку його сини Федір та Пантелій вишукували на місцях недавніх боїв.

— Весною ж 1948 року, — розповів Петру Боярчуку Федір Васильович, — до нас нагрянули енкаведисти. Наказали братові – він був трохи вищий від мене зростом – іти з ними. А почули, що за віком я старший, то забрали мене. Через військкомат направили у гірниче ФЗУ (фабрично-заводське училище. – Ред.) в місто Золоте Луганської області. Тримали там, як у тюрмі, і ставились, як до арештантів. Харчування було таке, що голод весь час смоктав. Через три місяці – на самостійну роботу в шахту.

Через кілька днів пекельної роботи на шахті Федір Сидорук втік. Переховувався, де тільки міг, і зрештою дістався до Самарів. «Перший сніжок притрусив ще теплу землю, — розповіла в нововолинській газеті «Наше місто» журналістка Тамара Бурим. – На жовтогарячому кленовому листі він швидко танув, важкими краплями падаючи за комір юнакові, що пробирався стежиною на узлісся. Нарешті побачив батькову хату, біля якої клопоталася мама. Не втримався, перебіг через поле.

— Федоре, — зблідла, угледівши сина. – Хутчій назад!

— Та хіба я вовк, мамо, у лісі сидіти? Допомагати вам з татом хочеться.

— А мені тебе живим хочеться бачити, — самі потекли по обличчю сльози».

З тих пір Федір переховувався на хуторі, на люди не з’являвся. Але на Різдво вирішив піти до церкви, та не дійшов. Енкаведисти чекали на нього, як і на інших юнаків, що переховувалися, біля кладовища (цвинтар у Самарах розташований у центрі села, на центральній вулиці, так що потрапити до церкви, не пройшовши повз нього, було неможливо. — Авт.).

Привели 16 затриманих самарівців до сільської ради, ніч протримали, а на ранок пішки відправили у райцентр (25 км). Там – відділ міліції, камера попереднього ув’язнення, пропозиція вступати у «стрибки» (розм., від рос. «ястребки» — так називали тоді бійців винищувальних (рос. «истребительных») батальйонів, які формувалися органами НКВС із місцевого населення для боротьби з УПА. – Ред.), щоб «боротися з бандитами». Ви-кликали по двох. Тих, хто погоджувався, оз-броювали гвинтівками без набоїв, для людського ока, представляли в селах, щоб не мали хлопці вже дороги назад.

— Думаю, — зізнався Федір Сидорук, — іти проти своїх?.. Гіршого не вигадаєш! Раптом викликають мене одного. Кажуть, батько приїхав. Ну, балакаємо з батьком. Про те, про се. Аж то вибрав він момент, щоб нікого близько, і: «Мав за тебе мову з «Веселим» (Павло Левонюк) і «Зоренком» (Гнат Семенюк). То погоджуйся, бери зброю, потім щось придумаємо». Придумали. Поставили мене до молочарні. Якби охоронцем. Охоронця зі «стрибками» супроти хлопців не посилають. Працюю. Коли в лютому 1949 року приходить на молочарню до мене участковий Брилюк. «Нема чого тут відсиджуватися, — говорить. – Підеш на роботу в міліцію. Будеш участковим, як я. І не здумай фанаберитись. За втечу з ФЗУ тебе вже давно до тюрми можемо відправити. Вважай, де ліпше». Ну, що робити?

Так 3 березня 1949 року Федір Сидорук став дільничним інспектором Ратнівського райвідділу внутрішніх справ, пройшовши попередні десятиденні курси в Луцьку. Звичайно, з відома провідників повстанців усе це діялося. Темної ночі зібралися вони у хаті Василя Сидорука і розмовляли про те, як працювати далі будуть і яка роль у тому всьому Федора. Але згодом Федора Васильовича перевели черговим міліціонером у райвідділ. Зв’язок підтримував із «Веселим» (командир боївки Павло Левонюк. – Авт.). А зв’язковим був рідний батько. Через нього дізнавалися повстанці, коли планувалися якісь акції проти них. Навіть боєприпаси передавав Федір побратимам через батька.

Якось влітку приїхав у Ратне до Федора рідний брат Пантелій і повідомив, що «хлопці просять дістати для них патронів до автомата ППШ і гранат». І тоді вперше замість усного повідомлення написав записку «Веселому» – всього кілька слів, але чому той, прочитавши, не спалив папірець, а носив при собі?! І вже придумав Федір спосіб, як роздобути потрібне, як трапилося непоправне – «Веселий» та стрілець «Стьопа» (Дем’ян Гудимчук) потрапили в енкаведистську засідку і загинули в перестрілці. А записка Федора Сидорука була при «Веселому».

18 жовтня 1949 року Федора Сидорука заарештували. До 26 жовтня 1950 року тримали під слідством у Луцькій тюрмі. Усе взяв на себе, щоб інших не вплутувати і життя їм не калічити. Рішення – 10 років позбавлення волі. Далі – тюрма в Харкові, табір біля станції Долінка у Карагандинській області в Казахстані, Дубовка, ще якісь. Роки проходили, і врешті у 1956 році вийшов колишній табірник із номером        С-702 на волю. Як мав доводити проводові ОУН, що був із ними? Документи ж говорили про інше – радянський рядовий міліціонер. Отак решту життя й провів у постійних доказах. Були, звичайно, люди, які письмові розписки давали, що він пішов у міліцію, виконуючи завдання контрроз-відки СБ районного проводу ОУН. У довідці про зняття судимості і звільнення з ув’язнення описали всі його досягнення за період перебування у тюрмі: «… работал на строительстве разнорабочим, принимал активное участие в общественной жизни подразделения, был членом художественной самодеятельности. За активное участие в общественной жизни имел две благодарности от начальника подразделения».

Доля розпорядилася так, що опинився Федір Сидорук у Нововолинську, працював на шахті, як і його менший брат Пантелій. Але роботу вугільника залишив після того, як на шахті трапилася аварія. Створив сім’ю з дружиною Надією. Народилося у них троє діток – Наталія, Василь та Віктор. Та особливо вабила Федора Васильовича художня самодіяльність. Тому свого часу і вступив на заочне відділення театрального факультету Московського народного університету мистецтв. Мріяв поставити власний спектакль. Але та мрія так і залишилася нездійсненною. Та шахтар-кріпильник грав у Нововолинському народному самодіяльному драматичному театрі, отримував головні ролі – військового аташе СРСР в Англії майора Макарова, червоного генерала, гестапівця, грав головну роль і в п’єсі, коли театр виступав у Києві, виборюючи право на звання народного. Але і з цим мав проблеми – фотознімки, зроблені в театральних костюмах, грали проти нього. Звинувачували Федора Васильовича у службі комуно-більшовицькій системі, зв’язках із КДБ.

Наближався розвал СРСР. Федір Сидорук вступив у лави Народного руху України, збирав серед місцевих вугільників кошти на допомогу литовському Рухові опору. Не побоявся і підписатися під актом передачі коштів. Стояв біля підніжжя незалежності у місті Нововолинську. Знали його як активіста, затійника та учасника проукраїнських акцій. У Самари, на свою малу батьківщину, приїздив рідко. Хоч і багато родичів чекало на нього у рідному селі, та не було вже тих, найрідніших серцю людей, – мами і тата (Віра Йосипівна померла у 1980-у, Василь Пантелійович – у 1986-у році). Брат Пантелій навідувався частіше. Ще й зараз пригадують самарівці, як напередодні всеукраїнського референдуму він ішов з хати в хату, розклеював агітаційні листівки, просив зробити правильний вибір на користь незалежної України, нікому непідвладної і вільної.

Хіба чекав того щирий українець, патріот Федір Сидорук, що у вільній Україні на нього зведуть наклеп, що він – чужак і самозванець?! У 1998 році на зборах Нововолинської міської організації ветеранів ОУН-УПА Федора Васильовича звинуватили в тому, що він не учасник повстанського руху, а самозванець, таємний агент КДБ. Втомився пояснювати, та й трактували ті пояснення, як виправдання. І хоч довелося Федору Васильовичу протягом усього життя грати подвійну роль, але врешті таки визнали його патріотом України, упівцем, який душею і серцем вболівав за свою державу і народ. 21 листопада 2008 року тодішній Президент України Віктор Ющенко видав розпорядження «Про призначення довічних державних іменних стипендій громадянам України, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність». У списках стипендіатів зазначений і Федір Сидорук – політичний в’язень 1949—1956 років, реабілітований у 1991 році.

Федір Васильович не любив, коли за-чіпали тему його ув’язнення. Дуже боліла йому рана, роз’ятрена у воєнні і повоєнні роки. Навіть коли бував у родичів, ті знали, що політичні теми, а тим більше спогади про радянське минуле, – це табу. Федір Васильович був хорошим сім’янином, хвилювався за діточок. Та доля завдавала все нові й нові удари по їхній сім’ї. На 42-у році життя померла донька Наталія, згодом не стало й сина Василя. І до останнього свого подиху Федір Сидорук не зрікся своїх переконань, він відстоював українськість, державність. Коли Федора Васильовича не стало, на похорон з’їхалися упівці чи не зі всієї області (він брав участь у роботі обласного Братства ОУН-УПА). Як і заповів чоловік, його поховали у повстанській формі, труну накрили прапором України. Так закінчилося земне життя людини, яка весь час була на межі двох істин, але для себе правильною він завжди вважав одну мету – здобуття щасливого майбутнього незалежної України.

Після смерті чоловіка його вдова Надія Сидорук із сином Віктором виїхали з Нововолинська у село Заставне Іваничівського району, де Надія народилася і зростала. Там проживають вони і донині. А любов до художньої самодіяльності у Сидоруків, напевно, ще від діда Василя та дядька Федора. У кожного з їхніх нащадків у сім’ях є бодай один представник, який має артистичні здібності. А внучка Федорового брата Пантелія Наталія розпочала свою кар’єру із роботи в ляльковому театрі, а зараз є директором власного лялькового театру.

За матеріалами книги Петра Боярчука «Дорогами болю»

та спогадами родичів – Марія ЛЯХ