Голокост євреїв на Ратнівщині

Загибель єврейського населення нашого краю у роки Другої світової війни є однією з найбільших трагедій у нашій історії. На території Волині та Полісся євреї жили протягом багатьох віків. Вони займалися переважно торгівлею й ремеслами і тому проживали здебільшого у містах та містечках. Вперше євреї в Ратному згадуються в офіційних джерелах 1516 року. Через 50 років тут було вже дванадцять єврейських будинків, синагога та інші установи, які вказували на існування громади.

У Ратному на початку війни проживало понад дві тисячі євреїв і вони становили більшу частину населення містечка. Майже в усіх селах району також були єврейські общини, які налічували від кількох до півсотні сімей. Поліський край у ті часи вирізнявся винятковою бідністю. Тому євреї теж були, як правило, небагатими людьми. Але вони мирно співіснували і часто навіть дружили з українцями, поляками та представниками інших національностей. Водночас наполегливо берегли свою віру, мову та звичаї, постійно допомагали своїм одновірцям. У передвоєнний період через бідність і відсутність перспективи багато євреїв виїжджали із Західної України в США, Палестину та інші країни. Становище тих, хто залишився, ще більше ускладнилося після встановлення радянської влади у вересні 1939 року. Комуністи забороняли діяльність політичних і громадських організацій, суворо обмежували приватну торгівлю та підприємництво.

Але  справжня катастрофа для єврейської громади настала після початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 року. Як згадує житель с. Гірники, а пізніше громадянин Ізраїлю Бенціон Каменецький, вже 25 червня «совєти» виїхали з селища Ратне і воно залишилося без влади. Цим скористалися грабіжники і мародери, від яких постраждало багато євреїв. Коли німці наблизилися до містечка, бандити їх обстріляли. У відповідь гітлерівці затримали і розстріляли 10 бандитів, 30 військовополонених  і 30 євреїв. До кінця місяця німецькі війська окупували всю територію Ратнівського району. 17 липня в Ратному був створений юденрат — колективний орган самоврядування, який мав керувати єврейською громадою та втілювати в життя накази окупаційної влади. Була поставлена вимога, щоб кожен єврей носив жовті латки, пришиті на грудях і спині. Нацисти регулярно зобов'язували громаду здавати певну кількість золота, одягу, меблів та інших цінних речей, які вони відправляли до Німеччини. У євреїв також забирали худобу, а їх відправляли на примусові роботи. У листопаді 1941р. було створено майстерні, в яких використовували працю кваліфікованих ремісників. На початку 1942 року окупанти направляли єврейську молодь на роботу до німецької будівельної компанії, яка розширювала і ремонтувала дорогу до Бреста. Навесні в Ратному було створене гетто відкритого типу (тобто без огорожі), куди звозили також євреїв із навколишніх сіл.

Однак кінцевою метою нацистів було знищення євреїв. Вже від початку окупації вони проводили розстріли окремих груп людей на території району.  Найчастіше приводом до таких каральних акцій були дії підпільників та партизанів. Наприклад, у грудні 1941 року, після диверсії корте-ліських підпільників на складі в Заболотті, було розстріляно близько сотні місцевих євреїв. 15 червня 1942 року партизанський загін імені Ворошилова здійснив напад на Ратне, під час якого було вбито двох німецьких офіцерів. У відповідь окупанти провели велику облаву у містечку і затримали та розстріляли понад 100 чоловік. Вже із середини липня розстріли євреїв та циган набули масового характеру. Одними з перших були знищені кортеліські євреї.

Перед війною в Кортелісах проживало  44 єврейські сім'ї загальною чисельністю близько 200 чоловік. У селі було дві єврейські кузні та три крамниці.  Єврейські торговці скуповували в селян сільськогосподарську продукцію та худобу і вигідно їх перепродували. Мали у селі свою синагогу, на якій була зображена зірка Давида.

12 липня 1942 року окупанти провели першу облаву на євреїв у Кортелісах. Вони затримали близько 30 чоловік, вивезли їх за село і розстріляли біля заздалегідь викопаної ями. Як це не дивно, але донищити кортеліських євреїв фашистам допомогли радянські партизани. За свідченням місцевих жителів, партизани перебили близько сотні євреїв, не жаліючи при цьому ні жінок, ні дітей. Так вони відомстили за смерть свого товариша, якого поранили та видали німцям два молодих євреї. Хоча цих хлопців розстріляли самі ж німці, пояснивши їм перед цим, що раз вони напали на партизана, то так само могли напасти і на  німецького солдата.    Із двох сотень кортеліських євреїв лише Бліт  Лейба з жінкою та двома синами зумів заховатися в непрохідних хащах у лісі.  А після закінчення війни він виїхав із сім'єю в Канаду.

Як згадує Бенціон Каменецький, 26 серпня 1942 року настало остаточне вирішення «єврейського питання» в Ратному. Німці наказали всім євреям прийти на ринкову площу і почали разом із поліцією зганяти їх туди. Хоча окупанти проводили обшуки в будинках, близько 500 людей змогли заховатися або втекти з містечка. Всіх інших під охороною повели до села Прохід, де на піщаній горі вже були викопані великі ями. Людей примушували роздягатися, підводили до ям і розстрілювали. Ця смертоносна операція тривала три дні і поклала край існуванню єврейської общини в Ратному. Пізніше окупанти ще протягом кількох місяців проводили обшуки і облави, щоб спіймати тих, хто заховався. Ось як про це розповідав колишній поліцейський Андрій Кошелюк на допиті 2 жовтня 1958 року: «Влітку 1942 року, коли я служив у поліції в містечку Ратне,  рано-вранці нас підняли по тривозі. Коли ми вийшли із казарми на вулицю, то побачили, що в Ратному знаходиться близько 50 автомашин німецьких солдатів. Комендант поліції Логвинський дав розпорядження поліцейським розбитися по дві людини, і кожній парі поліцейських був приданий один німецький солдат. Такі трійки зразу ж були направлені на околиці Ратного, і зранку все містечко було оточене поліцією і німцями…

Всіх затриманих конвоювали в центр Ратного і помістили їх на відкритій місцевості, яка була огороджена. Там вже було багато затриманих іншими поліцейськими.  У другій половині дня вказаних радянських громадян стали відвозити на розстріл під село Прохід, на прохідську гору. Відвозили їх на автомашині групами приблизно по 30 чоловік, на машині затриманих охороняли по чотири поліцейських. На першій машині охороняли затриманих я і ще три поліцейських. Ми підвезли затриманих до прохідської гори, яка знаходилась від Ратного приблизно за три кілометри, після чого автомашина пішла в Ратне за черговою групою за-триманих, а ми відконвоювали вказану групу затриманих різного віку на вершину гори, де була приготована велика яма, приблизно 15 метрів довжиною, два метри ширини і один метр глибини. Німці, які знаходились біля ями, запропонували затриманим роздягтися наголо, що останніми і було виконано. Потім німці підводили затриманих по 5 чоловік до ями, наказували лягати обличчям вниз і розстрілювали одиночними пострілами із автоматів. Я з іншими по-ліцейськими стояли в оцепленні навколо місця, де відбувався розстріл, щоб протидіяти втечі затриманих. В цей день було доставлено із Ратного 4 автомашини радянських громадян і всі вони були розстріляні німцями… Пам'ятаю, що із групи за-триманих, один чоловік кинувся тікати. По-ліцейські і німці стали стріляти по ньому, в результаті чого він був поранений в ногу,  хтось із поліцейських привів його до ями і німці його розстріляли».

Свідками масових розстрілів були також окремі жителі Ратного та навколишніх сіл. Згадує Іван Антонюк, житель села Прохід: «У кінці літа і восени 1942 року в містечку Ратне поліція і німці проводили масовий розстріл євреїв, в тому числі жінок, стариків і дітей. Розстрілювали їх на Прохідській горі, розташованій за три кілометри на північ від Ратного і за 700-800 метрів від мого будинку. Розстріл радянських людей на Прохідській горі здійснювався в той час не-одноразово. Я зі своєї садиби спостерігав, як поліцейські і німці привозили на автомашинах євреїв обох статей, різного віку, конвоювали їх пішим порядком і масово розстрілювали. Одного разу під час вечері до мене в будинок прийшов староста сільуправи села Прохід Сильверст Корпач, який наказав мені взяти лопату і йти закопувати на Прохідську гору розстріляних євреїв. Боячись розправи наді мною зі сторони поліції, я пішов з лопатою на вказану гору. Коли я туди прийшов біля 11 години ночі, то побачив там приблизно 4 поліцейських. Біля поліцейських на землі в ряд лежало приблизно 15 — 20 чоловік розстріляних різного віку обличчям вниз, одягнутих у різний одяг. Поліцейські наказали мені та ще кільком моїм односельчанам викопати яму і закопати розстріляних».

Жахливі події того часу описує  житель села Прохід Афанасій Корпач. «Розстріл єврейського населення відбувався на Прохідській горі, розташованій приблизно за 500 метрів від мого будинку. Одного разу, під вечір, я повертався з поля на своїй підводі, по дорозі, яка йде біля Прохідської гори. Коли я під'їхав до гори, то побачив страшну картину. Я побачив групу затриманих євреїв, в тому числі жінок, стариків і дітей, яких охороняли поліцейські в кількості до десяти чоловік. Я також бачив, як один незнайомий стріляв жінок і дітей, а також побачив, що на землі лежало багато трупів… Я сильно перелякався, швидко поїхав додому і заховався, щоб мене не примусили закопувати трупи розстріляних. Після того я не міг два тижні їсти. Зі своєї садиби я до десяти разів спостерігав, як на Прохідську гору привозили на автомашинах, а також конвоювали пішки в різний час дня радянських громадян».

Свідком масового розстрілу євреїв довелося стати ще одному жителю села Прохід Олександру Хартонюку. Він згадував, що одного дня  побачив, як до Прохід-ської гори під'їхало кілька автомашин, в яких привезли євреїв. Тоді ж до його будинку підійшов поліцейський і наказав із лопатою йти до Прохідської гори. Коли прийшов, то там вже відбувався розстріл єврейського населення. Знаходячись на відстані до 50 метрів від місця розстрілу, побачив, як до ями розміром 6 метрів довжини і 1,5 метра ширини підходило по двоє євреїв, роздягнутих догола. Вони зупинялися біля ями, і німець розстрілював їх із автомата в потилицю. Після пострілів євреї падали в яму. Місце розстрілу знаходилось під охороною поліцейських, які стояли на відстані до 50 метрів від ями. Того разу було роз-стріляно від 40 до 50 євреїв.

За різними даними, на Прохідській горі німці та поліція розстріляли від півтори до трьох тисяч євреїв. Розстріли євреїв здійснювалися також і в самому містечку Ратне. Згадує житель Ратного Семен Лучинський: «У період німецької окупації, приблизно з половини літа 1942 року, а також і в 1943 році ратнівська районна поліція дійсно проводила розстріли в Ратному. Про це мені добре відомо тому, що я особисто неодноразово бачив, як німецькі по-ліцейські із районної поліції конвоювали по вулиці Заболоттівській, де я проживаю, по кілька чоловік радянських громадян на розстріл. Німецькі поліцейські розстрілювали радянських громадян зазвичай на околиці містечка Ратне, в кінці Заболоттівської вулиці, біля кладовища».

Це свідчення підтверджують також ратнівчани Микита Цибан та Андрій Кульчицький. Про один із таких розстрілів розповів під час допиту Андрій Кошелюк: «Приблизно через місяць після розстрілу на Прохідській горі комендант Логвинський  наказав мені та іншим поліцейським відконвоювати радянських громадян, які утримувались у камері затриманих ратнівської поліції… Всього затриманих було приблизно 20 чоловік, а, можливо, і більше. Наша група поліцейських, у кількості приблизно 10 чоловік, відконвоювала затриманих в сторону кладовища містечка Ратне, до вже приготовленої ями, яка знаходилася приблизно за 100-200 метрів від кладовища. Розмір ями був приблизно 10 метрів довжини, два метри ширини і 1-1,5 метра глибини. Комендант поліції Логвинський, який там знаходився, та один німець дали розпорядження затриманим роздягнутися наголо, і коли останні, в тому числі і жінки різного віку, розділись, комендант поліції Логвинський підводив їх до ями, наказував лягати вниз лицем і розстрілював із автомата одиночними пострілами. Інші по-ліцейські стояли в оцепленні, щоб попередити втечу затриманих…

Приблизно через тиждень-два після цього розстрілу я в одному з будинків містечка Ратне під підлогою виявив до шести жінок, які ховалися від поліції. Я їх вивів із будинку у двір і покликав чотирьох поліцейських, присланих із Мацієвського (Луківського) шуцбатальйону. Ці поліцейські повели вказаних жінок в сторону Заболоттівської вулиці на розстріл». (За свідченням Кошелюка, Борис Логвинський був присланий на посаду коменданта ратнівської районної поліції влітку 1942 року із мацієвського шуцбатальйону замість колишнього коменданта поліції Данилевича, якого перевели в ковельську поліцію на якусь керівну посаду).

Кошелюк також розповів про облаву на циган: «Влітку 1942 року я в складі групи поліцейських у кількості приблизно 20 чоловік і підрозділом німецьких солдатів, приблизно 50 чоловік, виїжджали в денний час на прочісування лісу під с. Сільця-Гірницькі. Групу поліцейських очолював комендант ратнівської поліції Логвинський. Приблизно за кілометр від села в лісі зустріли групу циган близько двадцяти чоловік різного віку. Ми їх затримали і підводами доставили в містечко Ратне. Там ці цигани були розстріляні».

Свідком цих трагічних подій була Христя Кульбачинська, яка народилася в Кортелісах, але проживала в Ратному. «Євреїв поліцейські ловили в містечку Ратне влітку та восени і розстрілювали їх на Прохідській горі, а також біля кладовища. Я в цей час проживала на Заболоттівській вулиці, біля кладовища і неодноразово бачила, як радянських громадян групами від двох-трьох до 50 чоловік в різний час доби проводили біля мого будинку і розстрілювали біля кладовища. Був випадок, коли поліцейський примусив мого чоловіка Кульбачинського Сергія Максимовича  закопувати трупи розстріляних. Мій чоловік закопав приблизно 20-30 розстріляних, після чого тиждень не міг їсти і втікав з дому, коли бачив, як ведуть до кладовища чергову групу людей на розстріл. Поліцейські ще неодноразово приходили в будинок і шукали чоловіка, щоб мобілізувати його закопувати трупи, але він ховався. Розстріляні громадяни були закопані в трьох великих ямах, кожна довжиною до 10-15 метрів і шириною по 2-3 метри, а також в менших ямах. Влітку 1942 року поліцейські також двічі розстрілювали циган. Всього циган було розстріляно до ста чоловік, в тому числі стариків, жінок і дітей».

За даними обліку, який проводила Ратнівська районна управа наприкінці 1941 року, у містечку Ратне налічувалося 2200 євреїв і майже всі вони загинули. У довідці, яку видав виконком Ратнівської селищної ради управлінню КДБ у 1959 році, вказано, що в Ратному під час німецької окупації було вбито німцями і поліцаями мирного населення 2500 чоловік, в тому числі жінок, стариків і дітей. Посімейних списків жителів Ратного з часу німецької окупації не збереглося.

Багатьох євреїв, цілі їх сім'ї рятували українські родини. Сім'ю коваля Герцеля Каменецького із с. Гірники у страшні часи фашистського погрому сховала сім’я Вакули і Ганни Матвіюків із села Броди. Півроку жила сім'я Каменецьких у відгородженому снопами закутку в хліві і врятувалася від розстрілу. Від вчиненого гітлерівцями погрому врятувалася також сім'я Штейнгартенів, які переховувалися у приміщенні лісництва на Смольній. Протягом тривалого часу тримав у своїй клуні єврейські сім'ї житель Ратного Михайло Хабовець. Тоді багато українців рятували від оскаженілих нацистів єврейських дітей, жінок, стариків, ризикуючи власним життям. У ті жорстокі часи на Ратнівщині від смерті врятувалося десь близько 30 єврейських сімей, які переховувалися в лісах, деякі в партизанських загонах. За свідченням Бенціона Каменецького, у 1944 році в Ратне повернулося тільки 14 євреїв, але й вони всі через де-який час покинули містечко.

Однією з найбільших у Ратнівському районі була єврейська громада в с. Самари. До початку війни тут проживало близько 20 єврейських сімей, в яких налічувалося 80-100 осіб. Більшість сімей були багатодітними. За розповідями старожилів, євреї жили у мирі і злагоді з місцевим населенням. Вони утримували господарства, мали магазини, займалися шиттям і тор-гівлею. Єврейські діти залюбки гралися з українськими дітьми. З приходом у село німців почалися гоніння на євреїв. Місцеві українці, як могли, намагалися їм допомагати. Але все закінчилося трагічного 31 жовтня 1942 року. Німці і поліція оточили село і зігнали всіх євреїв до великої ями-рова на березі озера. Вісім десятків людей були безжально знищені фашистами. За деякими свідченнями, крім самарівців, серед них були і окремі втікачі з Дивина і Кортеліс. Разом із євреями були розстріляні також 6 членів української сім'ї Штиків за те, що дали прихисток єврейській дівчині.

Вбивства окремих євреїв відбувалися і пізніше. Колишній поліцейський із с. Кортеліси Яким Корнелюк розповів на допиті:

«Приблизно на початку 1943 року я в складі групи поліцейських на чолі з колишнім комендантом Кортеліської дільничної поліції Зенюком Миколою виїжджав у с. Самари. Наша поліцейська група складала  приблизно 20 чоловік… Прибули тоді приблизно в 10 годин ранку. По-ліцейські Зенюк, Горнік і Литвинчук злізли з підводи і побігли по вулиці до якогось будинку. Через деякий час вони привели незнайомого чоловіка. Вони повели його в сторону озера і стали по ньому стріляти із гвинтівок, а Зенюк із пістолета, внаслідок чого цей громадянин був убитий. Після його розстрілу поліцейські і житель с. Самари Василь обшукали кармани вбитого і щось там знайшли. Ці ж по-ліцейські говорили, що вони вбили єврея, який ховався від поліції та німців…».

Як встановило післявоєнне слідство, це був Кончицький Хоніберг Мошкович, а за-стрілив його саме Яким Корнелюк. У  Самарах пережити німецьку окупацію вдалося лише двом молодим хлопцям-євреям, які пішли в партизани.

Розстріли євреїв окупантами були також у селищі Заболоття, селах Тур, Щедрогір, Заброди та деяких інших. Водночас у тих селах, де розстрілів не було, євреїв вивозили у міста. Так, замшанівських євреїв відправили у Ковель, річицьких — у Ратне, залухівських -  у Камінь-Каширський і там їх потім знищили.

Під час війни до складу Ратнівського району входили такі села Камінь-Каширщини, як Бузаки, Видричі, Черче і Хотешів. Саме в Хотешові відбувся один із найбільш масових розстрілів євреїв у нашому краї. Участь у знищенні хотешівських євреїв брав поліцейський Андрій Кошелюк, який у 1959 році був засуджений Волинським обласним судом до смертної кари. На допиті 28.08.1958 року він розповів:

«Восени 1942 року я з групою поліцейських у кількості приблизно 20 чоловік прибули в село Хотешово. Нашою групою керував колишній комендант хотешівської поліції Маковецький Петро і його заступник Дейнека Лук'ян. Приблизно в середині дня наша група прибула до складу, де знаходились затримані євреї. Маковецький Петро сказав, що за наказом німецької районної влади цих радянських громадян потрібно розстріляти. При цьому із всіх поліцейських Маковецький Петро виділив групу 6-7 чоловік… і наказав, щоб хто-небудь із нас взявся розстрілювати затриманих євреїв. Але, оскільки ніхто із виділених поліцейських не виявив бажання розстрілювати людей, тоді Маковецький сказав, щоб ми потягнули жереб, хто повинен розстрілювати вказаних радянських громадян… У результаті жеребкування моя рука виявилась останньою на верху палки і Маковецький доручив мені розстрілювати радянських громадян. Ці люди, в кількості 10-15 чоловік, знаходилися в складі. Їх під охороною завели на територію цегельного заводу…

Ще біля складу Маковецький дав мені російський автомат з круглим диском, з якого я мав розстрілювати радянських громадян. Цих громадян привели до ями і наказали лягти обличчям донизу. Потім Дейнека і Маковецький наказали мені, а також поліцейським Геналюку Павлу і поліцейському на ім'я Пилип (обидва пізніше вбиті) швидше розстрілювати євреїв, які лежали біля ями. Я став стріляти із автомата одиночними пострілами в людей, які лежали, цілячись в  запотиличну частину голови, і таким чином я розстріляв 4-5 чоловік. Радянські громадяни, яких ми розстрілювали, на землі лежали мовчки. Геналюк Павло і Пилип  стріляли із пістолетів… Я особисто стріляв в радянських громадян приблизно з одного метра, не більше, тому після кожного мого пострілу на задній частині голови або шиї зразу з'являлась кров і після моїх пострілів люди були мертві… Після розстрілу ми пішли до приміщення сільуправи і поліції с. Хотешово. Інших радянських громадян я не розстрілював».

Свідками жорстокої розправи були жителі села Хотешів.  Семен Коваль згадував, що восени 1942 року поліцією  були зігнані євреї, в тому числі жінки, старики і діти в приміщення колишнього колгоспного складу. Приблизно о другій годині дня цих громадян поліція і німці відконвоювали із складу на територію цегельного заводу села Хотешів, який знаходився від складу приблизно за 100 метрів. С. Коваль в цей час знаходився поблизу від своєї садиби приблизно за 150 метрів від заводу і спостерігав за тим, що відбувалося. На території цегельного заводу було багато ям, які утворилися у зв'язку із копанням глини для виробництва цегли. Недалеко від однієї з ям, приблизно за 15 метрів, поліцейські і німці наказали євреям роздягнутися догола. Коли євреї роздяглися, їх стали групами по кілька чоловік підганяти до ями і розстрілювати. Поліцейський Кошелюк із села Річиця розстрілював людей із автомата. Крім того, по євреях стріляли ще німці. Всього було розстріляно Кошелюком і німцями до 40 євреїв, які в той день були закопані в одній ямі. Під час розстрілу в оцепленні стояли інші поліцейські і німці.

Детально про ці події розповів також житель Хотешова Семен Короп:

«Пізньої осені 1942 року в нашому селі і на території цегельного заводу, і на кладовищі для худоби проводився масовий розстріл радянських громадян єврейської національності. Їх затримували поліцейські та німці і зганяли в приміщення колгоспного складу. Всього було зігнано і розміщено в складі до 150 радянських громадян, в тому числі жінки, старики і діти. В середині дня групу громадян, приблизно понад 70 чоловік, поліцейські конвоювали на кладовище для худоби і там їх всіх розстріляли. Конвоювали цих людей один німець, комендант поліції та інші поліцейські.

Другу групу радянських громадян кількістю приблизно 40 чоловік конвоювали поліцейські і німець на територію цегельного заводу після розстрілу першої групи… Знаходячись на вулиці приблизно за триста метрів від цегельного заводу, я особисто бачив, як вказаних євреїв недалеко від ям, викопаних на території заводу для видобування глини, роздягали догола, потім підводили до ями групами по кілька чоловік і там їх розстрілювали. Після розстрілу Кошелюк та інші поліцейські мили руки біля колодязя, який знаходився біля сільуправи.  Я пам'ятаю, що в тій групі, яку розстрілював Кошелюк, були колишні жителі села Хотешова Стрієр Іцко, його жінка Бейла і троє дітей; Стрієр Нісель, його жінка і дочка Макля, Тернер Гешко, його жінка і четверо дітей; сім'я третього Стрієра в кількості трьох чоловік, сім'я Бокляр з трьох чоловік та інші, прізвищ та імен яких я не пам'ятаю».

Після завершення  масових розстрілів німці та поліція продовжували полювання на окремих євреїв, які намагалися заховатися. Як згадує Андрій Кошелюк, глибокою осінню 1942 року комендант хотешівської  поліції Петро Маковецький дав розпорядження поліцейським їхати на прочісування сірченського лісу, який знаходився за хутором Краснилівка Хотешівської сільради. На цьому хуторі група поліцейських, у кількості не менше десяти чоловік, мобілізувала кілька підвід і поїхала у вказаний ліс разом із кількома місцевими жителями:

«Приблизно в кількох кілометрах від хутора Краснилівка в лісі ми побачили дим від вогнищ. Повинен сказати, що ще перед виїздом на прочісування лісу комендант хотешівської поліції Маковецький попередив усіх поліцейських, щоб ми сильно озброїлись, бо в лісі може бути виявлена стоянка радянських партизанів разом з єврейськими сім'ями і що партизани можуть вчинити збройний опір.

У зв'язку з цими обставинами наша група захопила з собою ручний кулемет іноземної марки, гвинтівки і гранати. Я особисто мав у той час на озброєнні  десятизарядну гвинтівку і одну гранату. Інші поліцейські, крім довгоствольної зброї, мали на озброєнні також гранати. Коли ми побачили в лісі вогнища, частина по-ліцейських пішла в обхід з правої і лівої сторони, а я з поліцейським Кіпень Денисом і третім поліцейським, якого я не пам'ятаю, поповзли по-пластунськи в напрямку вогнища.  Ми проповзли приблизно десять метрів, і я в напрямку вогнищ кинув гранату, щоб викликати паніку серед осіб, які були там. Після мого кидка граната вибухнула, не долетівши до кострів значну відстань, тому, як потім виявилося, вона нікого не пошкодила. Слідом за вибухом гранати я почув постріли з лівої і правої сторони з гвинтівки і кулемета. Після припинення стрільби, яка тривала кілька хвилин, ми пішли до костра, біля якого знаходилися дві жінки і один чоловік. Це були євреї, але якого віку, зараз не пам'ятаю. Потім до нас із різних сторін почали підводити інших радянських громадян обох статей і різного віку. Всіх було зібрано більше десяти чоловік, радянських громадян, і там розстріляно поліцейськими. Після розстрілу ми поїхали в село Хотешово і, хто закопував трупи розстріляних, мені невідомо».

Внаслідок масових розстрілів у період німецької окупації було  знищене майже все єврейське населення Ратнівщини. Вижити пощастило лише кільком десяткам людей, які потім виїхали з нашого краю. Як сказав директор всеукраїнської організації «Український центр вивчення історії Голокосту» Анатолій Подольський під час відкриття Меморіалу жертвам Голокосту у роки Другої світової війни в с. Самари 20 грудня 2015 року: «Цих людей немає, тож нам залишається тільки пам'ятати. Якщо ми забуваємо, ми приречені на повторення лиха. І сьогодні ми маємо витримати усі виклики, які кидає доля нашій державі. Напередодні Другої світової війни 2,5 мільйона євреїв вважали Батьківщиною українські землі. Гітлер і Сталін зробили так, що сьогодні у нас є тільки один виклик — зберегти пам'ять про цих людей».

Микола Михалевич,

директор Кортеліського

історичного музею

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>