ГІРКЕ ПОВЕРНЕННЯ В УКРАЇНУ

Одним із наслідків перемоги СРСР у Другій світовій війні було розширення його кордонів на заході. Найважливішим територіальним питанням, яке постало перед українцями після закінчення війни, стало включення Західної України до складу СРСР та завершення об'єднання українських земель в одній державі.

Питання про повоєнні кордони України постало ще на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях глав урядів трьох держав антигітлерівської коаліції — СРСР, США та Великої Британії. Радянське керівництво наполегливо домагалося закріплення кордону по так званій «лінії Керзона». Це гарантувало об'єднання укра-їнських земель у складі УРСР і юридично закріплювало входження західних областей до складу УРСР, у тому числі тих територій, що перебували в її складі в 1939—1941 роках.

Але це не влаштовувало Велику Британію та США, для яких закріплення кордону по «лінії Керзона» фактично означало визнання наслідків пакту Молотова-Ріббентропа для СРСР. Лише після вступу військ Червоної армії на територію Східної та Центральної Європи і утворення там лояльних СРСР режимів питання щодо кордонів України вирішилося на основі двосторонніх умов із ними.

На превеликий жаль для Польщі, до складу якої до 1939 року входили західноукраїнські землі, Радянському Союзу вдалося переконати Велику Британію та Сполучені Штати Америки погодитися на приєднання до УРСР земель, де українці становили більшість населення цих територій. У результаті у 1945 році на Ялтинській конференції Радянському Союзу вдалося примусити відновлену Польську державу поступитися своїми претензіями на Галичину та Волинь і провести кордон із Радянським Союзом по так званій «лінії Керзона».

16 серпня 1945 року було підписано радянсько-польський договір про державний кордон. Відповідно до умов цього договору нова лінія кордону проходила за 5-6 кілометрів від «лінії Керзона» на користь Польщі. Крім того, до Польщі додатково переходила тридцятикілометрова територія в районі річки Солонія та міста Крилов, тобто значна частина українських етнічних земель — Надсяння, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя.

Уточнення кордонів між СРСР та Польщею відбувалося й пізніше. На прохання Польщі на початку 50-х років Україна поступилася Устрицьким районом Дрогобицької області, а до Львівської області увійшла територія довкола міста Кристинопіль, яке пізніше було перейменоване в Червоноград.

Згодом постало питання і про територію Закарпатської України. Доля цих земель вирішилася після вигнання з території Закарпаття окупаційних військ.

26 листопада 1944 року           І з'їзд народних комітетів Закарпатської України прийняв Маніфест про возз'єднання Закарпаття з УРСР. 29 червня 1945 року чехословацький уряд, враховуючи віковічне прагнення українців до возз'єднання, підписав договір із СРСР про злиття Закарпатської України з Українською Радянською Соціалістичною Республікою.

Заключним актом повоєнного врегулювання кордонів України стало підписання 10 лютого 1947 року радянсько-румунського договору. Він юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 року.

Таким чином, після закінчення війни вперше за багато століть фактично всі українські землі були об'єднані у складі УРСР. Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія визнали нові політичні реалії, підтвердивши в міжнародних актах згоду змінити межі своїх кордонів на користь СРСР.

Чому ж радянське керівництво так наполягало на включенні західноукраїнських земель до складу СРСР? Зовнішнім виправданням цього було те, що немає нічого природнішого, як возз'єднання західних українців зі своїми братами-українцями з Радянської України. Проте, безсумнівно, прагнучи приєднати до УРСР Галичину та Волинь, радянське керівництво переслідувало насамперед свої політичні цілі. Так як відновлена Польська держава була неспроможна протистояти Радянському Союзу у військовому та інших відношеннях, то радянське керівництво просто не відчувало потреби повертати Польщі Галичину і Волинь. Оволодівши Галичиною, СРСР дістав вигідну стратегічну позицію щодо Польщі, Угорщини та Чехословаччини. І нарешті радянському керівництву не терпілося розгромити український націоналізм, а для цього потрібно було загасити його вогнище на Західній Україні.

Нове розмежування кордонів супроводжувалося масовим насильством щодо мирного населення.

Так як урегулювання територіального питання з Польщею передбачало здійснення обміну населенням, то в 1944—1946 роках з Галичини, Волині, Рівненщини до Польщі переселилося майже один мільйон осіб польської національності, включаючи значну кількість євреїв та українців, що вважали себе поляками.

У ці ж роки відповідно з Польщі до Радянської України добровільно переселились або були примусово виселені близько 520 тисяч українців. З метою недопущення можливих проявів так званого «буржуазного націоналізму» значну кількість українців з Польщі направляли не до близьких їм західних областей України, а до зрусифікованих південних та східних областей УРСР.

Польська влада, зі свого боку, вдавалася до жорстоких санкцій проти українців, які залишалися на її теренах і переселятись до Радянської України не бажали.

Слід також відмітити, що однією з причин, яка призвела до примусового виселення етнічних українців з території Польщі у 1944—1946 роках, стала і діяльність УПА на польському боці кордону на територіях, населених українськими лемками. У період між 1944 та 1947 роками вона користувалася сильною підтримкою українців, які проживали на цих територіях. Неодноразові намагання польського війська витіснити загони УПА з цих територій були марними. Під час збройних сутичок бійці УПА завдавали польським військам значних втрат. Коли у березні 1947 року один із загонів УПА влаштував засідку, в якій загинув заступник міністра оборони, уславлений польський генерал Кароль Сверчевський, УПА провела одну з своїх найуспішніших операцій у цьому регіоні та водночас поклала початок своєї загибелі.

Після цієї події польський уряд вирішив ліквідувати так звану «українську проблему». У квітні-травні 1947 року була проведена операція під кодовою назвою «Вісла», яка стала найбільшою антиукраїнською акцією та носила як військовий характер, так і стосувалася цивільного населення. Близько 30 тисяч польських солдатів, спираючись на підтримку численних радянських і чеських військових сил, оточили бійців УПА і в запеклих боях знищили або захопили багатьох з них у полон. Декому вдалося прорватися в Радянську Україну, а декілька сотень з боями пройшли Чехо-словаччину і досягли союзницької зони окупації в Німеччині.

Така ж трагічна доля спіткала й українських лемків, які переховували бійців УПА. Прикриваючись необхідністю ліквідації на цих територіях залишків формувань УПА, майже всіх українських лемків, а це близько 150 тисяч чоловік, без попередження виселили з традиційно обжитих ними земель та розселили фактично по всій території Польщі, аби запобігти відродженню УПА в цьому регіоні.

В одній із листівок УПА з приводу виселення етнічних українців з території Польщі писалося:

«До українського населення за „лінією Керзона“.

...У нас, в цілій Україні, шаліє далі жорстокий нелюдський терор НКВД, а нас, українців, жителів Лемківщини, Надсяння, Грубешівщини, Холмщини і Підляшшя, намагаються большевицько-польські людоїди вигнати з наших рідних осель.

Українці!

Ніхто з нас не сміє на це  мовчки погодитися. Не сміємо вгнутися перед чужим терором, але мусимо виступити до рішучої оборони і мусимо своїми ділами доказати перед цілим світом і перед майбутньою історією, що це є насильство, безправство й масовий злочин людоїдства. Не позволимо себе нікому застрашити, стероризувати й вивезти, ми не вівці і не худоба, щоб нас безправно переганяти з місця на місце, виселювати, вивозити, знищувати.

На тій землі, в тих хатах і в тих наших рідних селах, прожили наші предки тисячі років. І ми хочемо далі жити в них. У тих наших стареньких церквах і гробах — святі кості наших батьків, які проклянуть тих, що їх зрадять і покинуть...»

У ході проведення операції «Вісла» українці, що проживали у прикордонних з УРСР районах, були переселені на захід і північ Польщі, їх майно конфісковане, а на кордоні з УРСР було утворено так звану «санітарну зону». У такий спосіб польський уряд нарешті позбувся так званої «української проблеми», що переслідувала польських можновладців протягом століть.

З квітня по серпень 1947 року було виселено зі своїх домівок та відправлено на захід Польщі близько 150 тисяч чоловік. Переїзд та розміщення переселенців-українців на нових землях стали для них справжньою трагедією. Чимало з них померло від голоду та хвороб, а на нових місцях українцям надавалися найгірші, напівзруйновані господарства та земля, яка вже два-три роки взагалі не оброблялася.

Важким та драматичним виявився перехід України від війни до мирного життя. Виселення етнічних українців з території Польщі у 1944—1946 роках здійснювалося примусово, супроводжувалося застосуванням насильства та порушенням прав і свобод людини, що характерно для тоталітарних держав того часу. Після закінчення процесу примусового виселення етнічних українців з території Польщі та переселення поляків з Галичини і Волині в Польщу в українській історії перестали існувати важливі, частіше антагоністичні, але нерідко і стимулюючі стосунки між українцями та поляками, які тривалий час проживали спільно на одних територіях.

Володимир ПОВХ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>