ДОЛЯ МОЄЇ РОДИНИ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

качур качур3Одна з гілочок мого родовідного дерева сягає у мальовниче село Рівне Любомльського району, що розкинулось на кордоні з Польщею. Там поховані дорогі моєму серцю люди, живе багато родичів і знайомих. Щоліта ми навідуємось сюди провідати рідні могили й погостювати на затишному прадідівському обійсті.

Тут витає якийсь надзвичайний, ні з чим незрівнянний дух: по-особливому пахне земля, вкрита різнотрав’ям, гостинно простягає віти старий садок, а хата – берегиня коренів великого нашого роду – вірно хранить у собі все, від чого віє теплом прабабусиних рук. Вона, здається, веселішає, коли хтось із нас навідується до неї. Дорога до села – добротна, асфальтована. Та шлях цей став таким порівняно недавно. Його вимостили завдяки знаменній події державного значення – приїзду польського президента Леха Качинського з нагоди відкриття  меморіалу на честь загиблих поляків за часів сумнозвісної Волинсько-Польської трагедії 1943—1944 років.

Бував там з родичами і я. Розташований меморіал на хуторі Острівки, поблизу нашого Рівного, кілометрів за сім. Панує тут порядок і дбайливість: серед тихого шелесту сосен та акацій – охайна огорожа, скошена травичка, таблички на хрестах, а під кожним із них – по кілька округлих каменів, лампадки, квіти. Неподалік знаходиться великий поминальний хрест та скульптура Божої Матері на місці спаленого костелу. Ще одним поклонним місцем є старий колодязь, з якого дістали останки тіл загиблих. Усе це складає меморіальний комплекс «Острівки». Про це свідчить напис на спе-ціальній табличці. Ще дивує те, що поряд, у сторожці, постійно чергують польські волонтери – доглядачі цього меморіалу. Вони завжди радо зустрічають відвідувачів, пропонують каву, будь-коли готові відповісти на всі питання, що стосуються цього місця та подій, пов’язаних із ним. Що ж, вміють поляки шанувати пам’ять своїх предків… Щороку приїжджають із Польщі цілі делегації родичів загиблих, проводять реквієм чи панахиду, кладуть квіти, світять поминальні вогні.

А що ж у нас? Вряди-годи згадуються ті події в ЗМІ, а імена невинно замучених родичів зустрічаються лиш у стареньких поминальних книжечках наших прабабусь… А згадати ж є що, бо ще живуть поодинокі свідки тих лихоліть.

Не оминуло те лихо й нашу родину. Мій прапрадід Степан Оксентійович Козачук, (по-вуличному Качур) мешкав із сім’єю на хуторі Ястраблє, теж недалечко від Рівного. До слова, таких хуторів довкола села було тоді чимало. Населяли їх люди різних національностей: поряд з українцями жили поляки, австрійці, голландці, євреї. Всі жили дружно й мирно аж до початку кривавих подій, виною яким були, як завжди, чиїсь нечестиві політичні ігри.

Дід Степан, кажуть, був людиною доброю, богобоязливою й хазяйновитою. Дуже любив свою дружину Анісію, з якою тяжкою працею здобували хліб насущний. Життя волинського селянина у 20-30-ті роки ХХ ст. було нелегким: важка праця на землі, безправ’я, податки… Та все це – ніщо поряд зі смертю трьох діток за один тиждень. Можна лише уявити горе батьків, що втратили свою надію, зміст усього життя… Три маленькі могили на кладовищі й досі нагадують про ті важкі часи. Та життя тривало. У  Степана й Анісії народилось ще двійко діток: дочка, теж Аніся, й синочок Микола – мій прадід. Батьки дуже любили цих дітей, оберігали, намагались дати їм усе найкраще, на що були спроможні. Діти відвідували школу,  де навчання велося польською мовою. Сім’я трудилась і далі на землі, привчала до праці й дітей. Молитись ходили у місцевий Петропавлівський храм, якого згодом спалили поляки. Якось зводили кінці з кінцями, надіялись вивести у люди дітей. Та настали недобрі часи…

З початком Другої світової війни почали назрівати міжна-ціональні конфлікти. Відомо, що і німецька, і радянська влади чинили провокації, щоб зіштовх-нути два народи – українців і поляків. Люди гинули цілими сім’ями, боялись вийти з хати. Земля вкривалась сотнями могил невинних мучеників. Близькі сусіди, односельчани, які ще недавно ділились хлібом, хрестили один одному дітей, тепер ішли з вилами й сокирами на тих же сусідів та кумів. Траплялося, що й поховати вбитих не могли, бо їх кидали у ставки й колодязі. Здавалося, настав Страшний суд на Землі…

Між тим, земля потребувала догляду, а люди – хліба. Настала осінь 1943 року. Налякані війною та братовбивчими сутичками, селяни все ж намагалися обробляти землю, аби взимку прогодувати дітей. В один із таких днів виїхав і Степан із родичем, на прізвище Ришкевич, у поле за селом орати. З собою взяв і 12-річного Миколку, який любив у всьому допомагати батькові. По дорозі сусід попередив, щоб були обережними, бо бачив непевних людей поблизу села. Ще й порадив скористатись його обрізом при лихій нагоді. Та навряд чи мій прапрадід умів користуватися ним. На возі у нього лежали лише граблі й вила, бо мали ще привезти сіно додому.

Вже зорали половину нивки, коли з лісу виїхали верхи на конях два жовніри Армії Крайової… Впівока помітивши їх, Степан лише встиг шепнути синові, аби швидше заховався. Хлопчина впав просто у глибоку борозну й принишк, не дихаючи. Тим часом вояки, понишпоривши на возі, знайшли тільки граблі та вила, простий селянський реманент. Та цього їм було достатньо: не кажучи й слова, вони почали стріляти в беззахисних українських орачів, кров їхня залила свіжозорану землю… Ришкевича поранили у голову, проте він ще дихав. Степанові ж прострелили шию і живіт. Ті постріли почула Ришкевичева дружина, що працювала десь неподалік. Вона чимдуж кинулась рятувати свого чоловіка, повезла кіньми його у село, та по дорозі той помер. Тоді вже переказали про лихо й Анісії, що жала з дочкою просо на хуторі Більник. А бідний Миколка, що на власні очі бачив ту страшну батькову смерть, довго лежав у ріллі непритомним. «Набута епілепсія», — такий вирок, винесений згодом лікарями, спокутував мій прадід до самої смерті: часті сердечні напади й епілептичні симптоми переслідували його з тої хвилини протягом усього життя…
Аж вночі нещасна жінка змогла дістатись до тіла вбитого Степана. Та додому везти боялася, адже поляки могли прийти й туди, тоді б уже розстріляли всю сім’ю. Поклавши чоловіка на возі, вона до ранку просиділа над ним, оплакуючи гірку долю. Вдосвіта родичі допомогли поховати дорогу людину.
Та страшна ворожнеча тривала. Після Різдва поляки спалили Ястраблє дотла, загинуло ще багато людей. Спалили й Петропавлівський храм у Рівному. У вогні пропала й качурівська господа. Втративши і хату, й годувальника, Анісія в невимовному відчаї стогнала: «Діточки мої, киньмося й собі у той вогонь, щоб закінчились отут наші муки!».
Ці подробиці часто розказує нам 87-річна прадідусева сестра Анісія, яку всі ми називаємо «цьоцею» на польський лад (у нашому селі специфічний, «ополячений» діалект). Вона пригадує, як моторошно було їм, дітям, пережити ті важкі дні, як благали вони матір не кидатись у вогонь, як хотіли жити понад усе…
— Мабуть, — каже цьоця, — мої дитячі благання дійшли аж до Бога, якщо Він дав мені таке довге, хоч і нелегке життя (вона – дитина війни, але страшнішою за Велику Вітчизняну для неї видалась війна між слов’янськими народами).
Ще років зо три, пригадує вона, їхня сім’я бідувала без хати, поневірялась по наймах, жила в землянці. Вже після війни, продавши конячину, вдова змогла звести невелику хатину на хуторі Шпаківка. Та коли життя, здавалося б, почало налагоджуватись, трапилося нове лихо: тяжко захворів 16-тирічний Микола, «впав на ноги», як тоді говорили. Мати знову була у розпачі: єдиний син, її опора в усьому, згасав на очах. Півроку лікування у районній лікарні було марним. Тоді Анісія повезла хлопця аж до Львова. Досвідчений лікар, оглянувши його, дав надію на одужання, однак зауважив, що це коштуватиме великих грошей. Та звідки ж великі гроші у бідної вдови? Єдине, що могла вона продати зі свого сирітського господарства, була корівчина-годувальниця. Завдяки цьому й вилікували мого прадіда. Треба сказати, що у молодості він був дуже вродливим, статним парубком, вмів гарно співати, танцювати, вправно виконувати будь-яку селянську роботу. Закінчивши ветеринарне училище у Рожищі, багато років працював у колгоспі завфермою. Одружився з 16-річною красунею Анісією Тимощук (мабуть, це ім’я є знаковим у нашій родині, разом з тим, воно було досить поширеним тоді в цій місцевості). Образ прабабусі Анісі – це окрема тема у моїй сім’ї. З нею пов’язані найтепліші, найдобріші, найсвітліші спогади. Багато її речей, що «пахнуть бабусею», й досі зберігає моя мама як найбільший скарб. Микола з Анісією народили й виховали п’ятеро дітей, збудували просторий дім у Рівному. Він часто наповнювався дитячим сміхом, весільними піснями, гостинно зуст-річав кожного, хто навідувався сюди. Та Бог посилав випробування і в цю затишну оселю. Чорним крилом смутку накрила Качурівський рід смерть молодшого сина, 16-річного юнака Васі, що помер від невиліковної тоді лейкемії. Відтоді найбільш витоптаною стала стежина від хатнього порогу до цвинтарної брами…

А час ішов, діти створили свої сім’ї й вилетіли з дому, наче птиці. Та при першій-ліпшій нагоді, особливо у великі свята, повнилась батьківська хата веселим гомоном дітей та онуків. Пахло тоді у ній бабусиними пирогами, домашньою ковбасою, квашеними яблуками та іншими смаколиками. За великим столом збиралась уся родина. Улюбленим тостом прабабусі Анісі були слова: «За мир у всьому мирі». Мабуть, тільки той, хто знає справжню ціну миру, вміє так ним дорожити. Дуже часто тепер і ми у сім’ї згадуємо цей простий бабусин тост… А дід  Микола любив тільки припросити інших до святкової чарчини. Сам він мав строгу заборону від лікарів: при його хворобі, яку дістав у своєму гіркому дитинстві, крапля спиртного могла призвести до фатальних наслідків. Але до усього в житті завжди ставився з гумором. «Пан нє пійонци!» — жартував про себе. Під гарний настрій дід Качур любив завести веселої пісні. Найулюбленішою була «Ой, ходила дівчина бережком», що «за три копи качура продала, а за копу дударика найняла». Особливо гучно виводив рядок «іди, іди, качуре, додому». При слові «качуре» він так задоволено посміхався, ніби пісня й справді складена на його честь.

Одного разу прибули у село незвичайні гості. Було це в середині 90-х років. Тоді вперше за багато років почали вголос згадувати про Волинсько-польську трагедію, заговорили про Острівки. А незвичайними гостями були поляки: діти, внуки й інші родичі загиблих у ті роки і навіть кілька очевидців, яким тоді вдалося виїхати на історичну батьківщину. Їх вивезли ще малими, та все життя вони у пам’яті берегли рідні серцю місця, де пройшло їхнє дитинство. Якою ж радістю для них була зустріч із колишніми українськими односельчанами, у яких вони впізнавали своїх сусідів, однокласників і просто знайомих! Люди обіймались, плакали, згадували минуле, розповідали про життя. Їм не заважав ані мовний бар’єр, ані різний рівень життя. Жодних взаємних звинувачень чи образ не прозвучало: люди розуміли, що стали жертвами страшної м’ясорубки – війни. І шукати винних – марна справа, краще шукати примирення й взаємопрощення. Тогочасні світлини свідчать, якою втіхою була кожна їхня зустріч. Крім поляків, приїжджали ще австрійці й голландці. І старих, і нових знайомих мій прадід запрошував до себе. На подвір’ї під розлогою яблунею ставили столи, виносили все найкраще, що знайшлося у господі. Іноземні гості сповна відчули щирість української гостинності. Дід Микола довго вів листування із закордонними друзями свого дитинства (листувались польською мовою, як колись у школі). Навіть після його смерті ще приходили листи з Австрії й Голландії, та нікому було вже відповідати на них…

До речі, в ході спілкування не раз самі ж поляки казали, що знають убивць прапрадіда Степана і при бажанні наша родина могла би через міжнародний суд отримати якесь відшкодування. Та дідусь Микола тільки мовчки хитав головою: жоден суд не поверне йому ані батька, ані втраченого здоров’я, ані знедоленого дитинства…

Створюючи  цей родинний літопис, все частіше замислююсь над сучасними подіями. Ось жили ми в одній державі, всі називались українцями, переживали разом важчі й легші часи. Та раптом на сході країни комусь вже забаглося стати «новоросами», а нас називають «бандерами» й «укропами» тільки за те, що ми любимо свою землю і не хочемо її розривати на шматки. І знову точиться, нікому не потрібна, братовбивча війна. І знову ж таки, розпалювачем її виступає та підла  «третя сила», для якої чужий біль — ніщо. І знову з мечем на нас прийшов колишній дружній, щирий і добрий сусід. І наслідки того всім відомі: сотні зруйнованих населених пунктів, плач вдовиний і сирітський, горе материнське, скалічене життя багатьох родин…

Звичайно, доля однієї людини в історії цілої держави – то лиш краплина у морі. Але у кожній тій краплині – жива душа, що має свої мрії, почуття й переживання. І загубити цю душу – значить порушити найважливішу Божу заповідь: «Не вбивай!».

Мабуть, ті, хто розпалює ворожнечу на землі, не замислюються над цим. І лише коли страшні події торкаються нас особисто, ми починаємо гостро відчувати, що немає нічого гіршого у світі, аніж війна,особливо – братовбивча.

Дмитро ЗДАНЕВИЧ

с. Самари-Оріхові
Дмитро ЗДАНЕВИЧ
с. Самари-Оріхові

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>