Останнім часом особливо актуальним звинуваченням на адресу Української Православної Церкви стали закиди про те, що вона здійснює богослужіння церковнослов'янською мовою.

Проблему вбачають у тому, що в наших храмах служиться «чужою» мовою. Мовляв, кожен народ повинен молитись своєю мовою, і коли ми цього доб'ємось, аж тоді будемо незалежні від Московського патріархату та вирішимо проблему повного розуміння богослужіння пересічним громадянином. Тож ми вирішили дати роз'яснення, як виникла, наскільки чужою є для нас церковнослов'янська мова, чи можливий переклад богослужіння українською, чи потрібен цей переклад церкві та кому від цього буде користь.

ПОХОДЖЕННЯ ЦЕРКОВНОСЛОВ'ЯНСЬКОЇ, УКРАЇНСЬКОЇ ТА РОСІЙСЬКОЇ МОВ

Слов'янську азбуку створили святі Кирило і Мефодій. У рамках слов'янської фонетики вони штучно утворили знакову (алфавіт), граматичну і стилістичну системи для перекладу Священного Писання і богослужбових книг на слов'янську мову. Утворивши церковнослов'янську граматику, вони доносили слово Боже до слов'янських народів. Священне писання і церковну літературу переклали з грецької. Саме на розмовній грецькій мові — койне — у період від завоювань Олександра Македонського до 5 століття нашої ери були написані Новозавітний канон і Септуагінта.

Перед Кирилом і Мефодієм стояв, здавалося б, нездоланний бар'єр: перекласти це багатство для слов'янських народів, які не мали ні писемності, ні філософсько-догматичного поняття. Святі брати, відтворюючи слов'янську фонетику, частково запозичили із койне, а частково штучно утворили граматичні, стилістичні та синтаксичні форми для перекладу. Цю мову вони штучно створили для перекладу Біблії і богослужбових книг, а вже пізніше слов'янські народи брали з цієї скарбниці норми своїх мов. Отож церковнослов'янська мова не виросла ні з розмовного, ні з літературного діалекту, вона ніколи не була надбанням одного народу, який би нав'язував її всім іншим. Вона стала мовою воцерковлення всіх слов'ян.

Формування української та російської мов почало спостерігатися у 12 столітті. Протягом 12-13 століть з'явилися букви «І», «И», «Ї». І вже в середині 15 століття в Україні діяло чотири друкарні — у Львові, Вільно, Острозі та Києві. Відомим друкарем того часу був Іван Федоров. У 17 столітті сформувалась українська літературна мова на базі церковнослов'янської основи, слов'яноруського говору та києво-полтавського діалекту. Формування російської мови відбувалося на базі московського говору — синтезу древньоруської та угро-фінської груп, який у поєднанні з церковнослов'янською граматичною основою еволюціонував у російську літературну мову, формування якої аж до 18 століття відбувалося під впливом української. У філологічному аспекті саме українська мова впливала на процес формування російської, а не навпаки.

І в російській, і в українській мовах церковнослов'янська майже дев'ять століть виконувала функцію високого стилю — була мовою культури, книги, офіційної переписки і державно-актової документації. Іван Вишенський взагалі стверджував, що «церковнослов'янською навіть брехати неможливо».

ЧИ МОЖЛИВИЙ ПЕРЕКЛАД ІЗ ЦЕРКОВНОСЛОВ'ЯНСЬКОЇ НА УКРАЇНСЬКУ?

Переклад церковної літератури — це не просто заміна слов'-янських виразів українськими. Для прикладу, Синодальний переклад Біблії здійснювали чотири духовні академії протягом майже сорока років, використовуючи п'ятисотлітній критичний матеріал біблейських текстів, зібраний усією Європою, при цьому залишилося чимало неточних висловів.

Не менш важливою є проблема стилю. Церковнослов'янська мова стилістично однорідна, в той час, як українська — диференційована. Тобто можна перекладати із чужої мови на свою, але замінювати історично укладений високий стиль своєї мови своїми ж сучасними українізмами неможливо. Наприклад, вираз «Отверзу уста моя и наполнятся духом» в українському перекладі звучатиме «Відкрию свій рот, і він наповниться повітрям».

Богословсько-термінологічна система церковнослов'янської мови точно відповідає грецькій, а в українській жодних аналогів цій термінології немає. Ця мова багата на вираження морально-чуттєвих якостей людини («целомудрие, смиренномудрие, любостяжание» не мають українських аналогів). Тому переконання, що церковнослов'янська мова — це «окупаційна московська», і ми повинні вести богослужіння будь-як, аби не по-московськи, звучить відвертою нісенітницею. Зразок перекладу фрази «И не знаху єя, дондєже роди сына своего первенца», як «Марія стала дружиною Йосипа, але супружньої близькості між ними не було до тих пір, поки вона не народила сина», ріже слух і бентежить душу.

Сьогодні у багатьох православних народів древні мови виконують функції богослужбових. У Елладській церкві — койне, у Вірменії — древній «Грабар», у Грузії — древній «Дзеві картулі», у сербів та болгар — церковнослов'янська, а їхні намагання ввести національні мови просто не дають жодного результату.

Відтак переклад із церковнослов'янської на українську неможливий в силу нерозв'язності філологічних проблем, а намагання обійти їх ведуть до пародіювання богословської термінології.

ПЕРЕКЛАД ТА ВОЦЕРКОВЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ

Процес перекладу на будь-яку мову не несе в собі нічого антицерковного, навпаки, Священне Писання свідчить, що в день П'ятидесятниці були освячені мови всіх народів і кожен славив Бога «своим язиком, в невже родихомся».

Є два підходи до здійснення перекладу: семіотичний, коли мова є сукупністю знакових систем, зовнішнім словесним одягом, який можна змінювати, як заманеться, і онтологічний, коли мова сприймається як духовне середовище, яке сприяє зближенню людини з Богом. Таким виразником духовності протягом уже більше, ніж тисячі років, у православній церкві є церковнослов'янська мова. Будучи мовою богослужіння, вона не збуджує гріховних аналогій сьогодення в уяві людини, вивищує почуття і оберігає душу віруючої людини у рамках церковності. У той час, як переклад на зрозу-мілу щоденну мову веде до сіренької життєвої буденщини. Тому зміна мови не сприятиме виконанню церквою своєї місії — спасіння людини. Переклад же із «калькуванням» церковнослов'янської призведе до втрати українських засобів мовлення та не принесе жодної користі прихожанам.

Питання нерозуміння богослужіння і вирішення цієї проблеми шляхом перекладу — надуманий міф. Рівень розуміння залежить від рівня ворцерковленості людини. Церковність — це спосіб життя. Є категорія людей, яких образно можна назвати «захожанами», тобто тими, хто зрідка заходить у храм здійснити свої духовні потреби. Таким людям усе в храмі (і не лише мова) здається незрозумілим. Відтак проблема нерозуміння — це синонім нецерковності. Прикладом реальних збитків для церкви може бути богослужбова реформа Римо-Католицької церкви 1969 року. Другий Ватиканський собор санкціонував переклад традиційної латинської меси на національні мови. Замість очікуваного масового напливу і наповнення костелів ефект вийшов зворотній. Значна частина католиків відчула втрату сакрального богослужбового характеру, відмова від намоленої віками латині відкинула частину прихожан.

Зрештою, церковнослов'янська мова — це мова Володимира Хрестителя, це мова, якою молились українські козаки. Це не «москальська» і не «російська», це мова, створена спеціально для богослужбових текстів. Навіть найстаріше в Україні Пересопницьке Євангеліє, на якому складають присягу президенти України, написане церковнослов'янською мовою.

Враховуючи все це, Українська Православна Церква відкидає всі звинувачення в «обмоскаленні» (служба ведеться церковнослов'янською, а не росій-ською мовою) українського народу, обґрунтовано доводить неможливість і непотрібність перекладу на українську мову та закликає всіх зробити крок до воцерковлення, а не кидати духовність під ноги власним амбіціям.

За матеріалами книги кандидата богослов’я протоієрея Олексія Довбаша «Розкол: патріотизм чи злочин?» підготував Ігор АНТОНЮК,

протоієрей, настоятель храму преподобного Агапіта Печерського смт Ратне