«Творити добро тим, хто робить нам зло»…Така, здавалося б, благородна відповідь Петра Глущенка на статтю «На майдані, біля церкви», опубліковану раніше. Це все було би смішним, якби не багато «Але».

Перше, що спадає на думку після прочитання цього «добра», це – істеричний набір пафосних фраз, серед яких важко вловити основну думку. Писати про те, що біля християнських святинь моляться іудеї ще й мусульмани – верх абсурду! По-друге, так красномовно й водночас цинічно заявляти про «єдність, смирення й покаяння» треба ще вміти! Видно відразу, що Петро Глущенко в Залуховому не був і всієї правди не знає. У відео-хроніці залухівських подій, яку можна побачити в Інтернеті, видно, до якого «покаяння й єдності» закликав «смиренний» пан Бодак, і з якої лайки складалась його «молитва»! І якщо він прибув у Залухів на запрошення громади, то для чого заручався підтримкою «Правого сектору»? Кого боявся? До речі, багато цих хлопців потім шкодували про це, кажучи, що не знали, куди й навіщо їдуть. А на чиї за-прошення прибули туди панотці КП з Любомльського та Камінь-Каширського районів, які навіть не хотіли зізнаватися, хто вони і звідки. Улюблений нами Тарас Шевченко на це сказав би: «Дуріть дітей і брата сліпого, дуріть себе, чужих людей, та не дуріть Бога!» («Холодний яр»).

Існує ще чимало відео- та фотоматеріалів силових захоплень представниками КП православних храмів на Тернопільщині, Рівненщині, Львівщині, Свято-Троїцького собору у Луцьку тощо. Все це супроводжувалося побиттям священиків, семінаристів, простих мирян та привласненням не тільки церковного майна, а й власних речей постраждалих. Ось до яких «смиренних» та «єднальних» методів вдається це псевдорелігійне угруповання, що виникло у 1992 році за підтримки політичних сил і задля власних амбіцій т. з. «патріарха Філарета». Недарма цю організацію ще називають «філаретівською». Створена самопроголошенням, як, наприклад, і нинішня кримська, ЛНРівська та ДНРівська влади, вона і донині не визнана світовою спільнотою. Ось чому всі її «таїнства й обряди» є безблагодатними, тобто недійсними, і за це доведеться відповісти перед Богом.

Якщо вже мова зайшла про те, що «Бог не ділить нас на канонічних і неканонічних», то, напевно, прийшов час поговорити і на таку глибоко богословську тему. З такою ж впевненістю можна заявляти, що Він не ділить людей на праведних і грішних, на «пшеницю і кукіль», хоч добре знаємо, що це не так. Спекулюючи на патріотичних почуттях нашого народу, в КП дійшли до того, що націоналістичні ідеї ставлять вище від Бога та церковних канонів, за якими протягом віків живе весь православний світ. Все частіше у їхніх промовах звучать слова «справжня, українська, своя церква». Але Церква – Єдина, Свята, Соборна і Апостольська. Якщо ж вона стає «своя» шляхом самопроголошення і відриву від Світового Православ’я, то це ніщо інше, як розкол. Усі без винятку православні  церкви світу (є документальні свідчення) визнають єдино-канонічною, тобто, законною, Українську Православну  Церкву, предстоятелем якої є митрополит Онуфрій. І, до речі, УПЦ – її офі-ційна назва, абревіатуру ж МП їй постійно чіпляють прихильники КП, аби самим від неї якось відрізнятись. УПЦ має статус самостійної і незалежної у своєму управлінні. Це підтверджено офіційним документом, виданим 27 жовтня 1990 р., коли  УПЦКП ще й у планах не було. Тож звинувачення у підпорядкуванні окупаційній владі – чергова брехня з метою очорнити церкву, знову ж таки, лоскочучи таке болюче для всіх нас національне питання. УПЦ завжди виконувала миротворчу і благодійницьку місію, при кожній єпархії створені відділи співпраці з військовими силами. Ми маємо капеланів, волонтерів, благодійні акції братства і сестринства, які беруть активну участь у сприянні українським військовослужбовцям. Церква допомагає біженцям, сиротам загиблих, обездоленим людям. Сини багатьох волинських священиків і вірян несуть службу в зоні АТО. Чи це не є проявом вірності своєму народові? УПЦ жодного разу не заплямувала себе захопленням храму чи чужого майна. Але нам дуже болить рана розколу на тілі церкви, адже за цим стоять тисячі людських душ, введених в оману. І мова богослужінь тут ні до чого. У багатьох православних церквах звучить наша солов’їна за бажанням парафіян. Вважати ж церковнослов’янську чужинською – ще один абсурд. До слова, цитату з 1-го послання до Коринтян Петро Глущенко наводить російською, і це його аж ніяк не бентежить!

Церква – не політична орга-нізація і не приватне підприємство, створене на власний розсуд. Церква називається Вселенською тому, що не обмежується ні місцем, ні часом, ні народом. Апостол Павло навчає, що «в Церкві християнській немає ні грека, ні іудея,… ні варвара, ні скіфа, ні раба, ні вільного, а Христос – усе і в усьому.» (Кол. 3.11) А ще він наголошує, що Ісус Христос є Главою Церкви і Спасителем тіла, і для того, аби брати участь у цьому спасінні, потрібно бути членом Його тіла, тобто членом Вселенської Церкви. (Єф. 5.23.) Отож не маючи єднання зі світовим Православ’ям, організація УПЦКП не має права називатися православною церквою.

Ця стаття не має на меті когось образити чи висміяти, лише розкрити правду людям. Залухівські події стали тією краплею, яка перевершила чашу терпіння православного народу і призвела до конфлікту. Все, викладене тут, як і раніше, має офіційне підтвердження. І нехай пам’ятає кожен, що місія Церкви – вести людей до спасіння через проповідь істини, навіть коли вона не всім подобається, а не підлаштування під політичні гасла. Бог, як відомо, не в силі, а в правді!

Протоієрей Микола ЗДАНЕВИЧ