Ця стаття Сергія Кудринського базована на його листі, який він написав до Президента України, Петра Порошенка в червні 2014 р.

Цей матеріал свого двоюрідного брата Сергія Кудринського передала до редакції нашої газети Нонна Михайлівна Сукманська. І вона, і Сергій Федорович – онуки, правнуки і праправнуки колишніх настоятелів ратнів-ської Різдво-Богородичної церкви Сергія Кудринського, Володимира Дмоховського і Максиміліана Дмоховського. У 1949 році дворічний Сергійко разом з батьками Федором Сергійовичем і Марією Львівною емігрували до Австралії. У цій далекій від України державі українці організували церковне і громадське життя поселенців – своїх земляків. Федір Сергійович був диригентом церковного хору, а Марія Львівна співала в цьому хорі.
У пропонованій статті, яка була опублікована у травні 2014 року в українській газеті «Вільна думка», що виходить в Австралії, Сергій Кудринський висловив свої думки з приводу подій в Україні. Гадаємо, вона за-цікавить читачів «Ратнівщини», адже це – позиція людини-патріота, котра, проживши все життя далеко від рідного краю, не забула української мови і ні на мить не переставала любити рідну Україну. Минулого тижня на телевізії в Мельбурні, Австралія, я бачив корисну передачу під час новин про Україну, а саме: Президент України говорив на українській мові, і скоро по тому виступав військовий хор, який співав український національний гімн “Ще не вмерла Україна”.
Чому це вразило мене? Тому, що протягом минулих трьох місяців будь-які передачі з України були на московській мові. Це були передачі про важливі державні справи, як наприклад, про теперішні сепаратистські дії в Україні, про Крим, який Московія намагається нагло присвоїти собі. Про все це передавалося на московській мові, яка насильно через терор, накидалася на українців протягом більше ніж 300 років. В результаті, велика частина українського населення на рідній землі цвенькає на чужинецькій мові.
Нащо нам їхня мова? Українська мова така гарна і співуча. Українці в Австралії зробили все для того, щоб їхні діти вивчали і шанували рідну мову. Навіть уряд Австралії підтримує багатокультурність, включно з етнічним багатством, як наприклад, мовами всіх національностей, які живуть в Австралії.
Щодо московської мови — їй немає місця, тобто державного статусу, в іншій державі. Кожна мова належить своїй національності. Московська мова повинна вживатися в Московії, а не в Україні.
Дякую Богові, що в Україні та по всьому світі є українці, які намагаються зберегти українську мову, державність та ідею свободи, тобто всі речі, які мають свої коріння в 988 році.
Пан Президент правильно сказав, що Крим належав і належить Україні. Те, що діється в Донецьку, також не має вагомих підстав. Ці прихильники Московії повинні шукати собі місця в країні, яку вони підтримують, тобто Московії. Чому вони, навпаки хочуть притягнути Московію до України? Московщина має досить території. В усякому разі більше ніж будь-яка інша країна в Европі.
Трохи про себе. Моє ім’я є Сергій. Я є 1947 року народження. Приїхали ми до Австралі в 1949 році після війни. Тут було багато праці. Емігранти, включно з моїми батьками, важко працювали, щоб побудувати собі життя на новій землі. На зароблені гроші вони побудували собі доми, купили автомашини, тощо. Крім того, мої батьки були при Українській Автокефальній Православній Церкві, де співали в церковному хорі протягом 60-ти років. Батько був диригентом, поки не захворів. Мама теж якийсь час диригувала.
Я, як і мої батьки, також причетний до церкви, де я читаю виріс. Як і батьки, я працював, а вечорами студіював. Десь при кінці 1982-го року, я почав перечитувати монографії і книжки, які батько лишив у нас. На жаль, я не міг цього робити раніше, тому що праця і студії забирали весь мій час. Мене цікавили світова історія, історія України та історія церкви, а саме її розвиток в Україні. Таким чином я вивчив чимало матеріялу щодо ідеї слов’янського братерства і релігійної справедливості.
Багато речей вразили мене неймовірно, а це: штучний голод в Україні в 1932—1933 роках, концтабори як Гулаг, насильницькі переселення українців на чужі землі, переслідування української культури і мови, репресії українців. Щодо релігії: в 1686 році українська церква була “продана” Московській церкві. В 1921 році Митрополит Василь Липківський відновив українську церкву під назвою УАПЦ, Українська Автокефальна Православна Церква. Деякі твердять, що він то зробив, не дотримуючись належних канонічних законів. В той час мало хто підтримав його, бо вони боялися за свою шкіру. Митрополит зробив цю знаменну дію давнім способом — рукоположенням. І було це на славу і користь українській церкві. В 1937 році московські комуністи розстріляли славного борця за українську церкву. А в 1942 році вже нібито більш тради-ційним способом висвячувались нові епископи. З Божої волі, УАПЦ збереглася за межами України. В Україні існують Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦКП) та Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ- МП). Та хіба Україна не заслуговує просто на свою церкву — Українська Православна Церква, без усіляких там КП чи МП? В той самий час в Америці є Українська Православна Церква... Американська, а в Канаді — Українська Греко Православна Церква. Як довго наша церква ще буде поділена? Чи не прийшов час мати єдину Українську Автокефальну Православну Церкву?
Варто згадати деякі книжки та авторів, які є важливі для свідомості як української людини, так і загальної свідомості і інтелігенції: писання Митрополита Іларіона (професора І. Огієнка), Власовського, Перелазного, ясна річ, Т. Шевченка. Жодна віруюча людина не може дозволити собі не прочитати нову Біблію. Також, тепер багато матеріалів є доступні на інтернеті. Серед них є детально опрацьовані праці щодо української історії. Це, наприклад, хронологічний список заходів Московії до знищення української мови, які склала Ніна Вірценко.
Багато українців постраждали і віддали своє життя за рідну землю і її незалежність. Ось тільки кілька імен, які знає кожен українець: 310 років тому Іван Мазепа, котрий хотів відчужитися від Московії, коли дізнався про її правдиві наміри до України, Т. Шевченко, Митрополит Василь Липківський та інші.
Українці повинні вживати українську мову в Україні. Вони повинні знати свою історію.
Цивілізований світ є проти територіальних узурпувань, які тепер мають місце в Україні. В новіші часи провідники розуміють, що для того, щоб пересічна людина добре жила, в додаток до матеріяльних цінностей, вона потребує сенс свободи і справедливості.
22 роки тому, в 1992 році, я відвідав Владивосток. Там, на одному з пам’ятників я помітив напис: «за власть!». Тільки ці два слова і більше нічого. Події, які тепер мають місце у східній Україні нагадали мені про той напис. Що звертає на себе увагу, так це факт, що не було і немає жодної причини для цих подій, але не зважаючи на це вони продовжуються. Беручи до уваги українську історію, а саме поведінку її північного сусіда, висновок єдиний — Московія і ніколи не зупиняла своєї боротьби «за власть!»
Тепер є телевізія, інтернет, наймодерніші засоби комунікації, та не зважаючи на це, ця банда в східній Україні разом зі своїм московським поводирем, і далі намагається тримати людей за дурнів, постійно брешучи про події, про свої цілі тощо.
Нещодавно я в Українській Домівці спілкувався з одним українцем, який поділився думкою, що тепер, коли московська банда анексувала Крим, вони можливо, захочуть забрати Аляску від Америки. З історії виглядає, що основним реквізитом Московії є звіряча потуга, а все інше, як релігія, соціалізм, демократія, християнство, порядність, справедливість та подібне, відійшло на другорядний плян.
Президент Америки, Обама, є проти такого узурпаторства. Він підкреслив, що така ситуація, яка відбулася в Криму, в Америці була би вирішена зовсім інакше. Міністр Зовнішніх Справ Америки підкреслив, що Московія провадить політику 19-го століття по відношенню до України. Я би сказав, що правильніше було би зазначити 18-те або навіть 17-те століття.
Чому цей лист? Тому що нелегко переносити цю по-літичну єрунду, яку Московія висвітлює по телевізії і в пресі.
Крім того, чуюся кваліфікованим завдяки своєму досвіду і знанням поділитися своїми думками про події в Україні та про її історію.
Ідею України намагаються затоптати на протязі багатьох століть. Не зважаючи на це, ідеал продовжує жити. Це доказує, що добру ідею важко закопати, вона відроджується, і з кожним разом все сильніше.
Сергій Кудринський
«Вільна думка». Австралія. 20.5. -17.6. 2014 р.