27 жовтня жителі Заліс відзначили день села і престольне свято храму преподобної Параскеви Сербської, освяченого на її честь. Сучасна молодь хіба що з розповідей знає, що довелося пережити більш, як двохсотлітній церкві на своєму віку, щоб нині височіти куполами над православним селом. За 223 роки свого існування (збудована церква у 1794 році і є пам’яткою архітектури державного значення) у ній зросло не одне покоління залісян. Випали на долю цього храму і страшні роки поневірянь, забуття і за-криття у п'ятдесятих роках минулого століття.

ВІД ПАМ’ЯТКИ АРХІТЕКТУРИ ДО НАПІВЗРУЙНОВАНОЇ ПУСТКИ

Про те, як перестала існувати Заліська церква, сьогодні знають люди старшого покоління села, на чиїх очах її закривали і хто потім взявся за її відновлення. У листі ж до генерального секретаря ЦККПРС Михайла Горбачова вказано: «…в 1959 году местные власти запретили в ней богослужение, церковного имущества не трогали. Без ухода наша церковь начала терять вид и портиться. Сделались дыры на крыше, она стала, как решето». Люди взялися за ремонт, але в 1976 році його заборонили. У листі також вказано, що 29 червня 1976 року опівдні пригнали пожежні автомобілі, зламали двері, все церковне майно навантажили на вантажні машини, частину просто кинули на землю під ноги старих людей і дітей. Те, що було на машинах, відвезли у Заболоттівську церкву. Старовинну ікону Богородиці за-брали в обласний краєзнавчий музей, деякі речі зникли безвісти. Довгі роки людям обі-цяли, що у приміщенні храму у майбутньому зроблять музей, а натомість церква остаточно руйнувалася. Вона стала пусткою-примарою, приреченою ще більше, ніж на десятиліття на запустіння.

Із приходом до влади в СРСР Михайла Горбачова крига навколо релігійних питань почала танути. Люди стали вимагати відкриття зачинених у 50-х роках храмів. І залісяни осторонь не залишилися. Спочатку зовсім тихо зародилася у них ідея відбудови напівзруйнованої церкви, яка ледве стояла на фундаменті. Сили духу їм додало й те, що у недалекій Красці люди взялися за відновлення церкви. Ідейними натхненниками відновлення храму в Залісах були Таїсія Козловська, подружжя Степана та Улити Дячуків, сестра Улити Ганна Петручик. Розповіли нам, як усе було, Таїсія Козловська, якій у наступному році виповниться 70 років, та 84-річна Улита Дячук. Її сестра та чоловік, на жаль, уже покійні.

ЩОБ ВІДКРИТИ ХРАМ, ПОЇХАЛИ

В ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМІТЕТ КОМПАРТІЇ

Отож задумали залісяни клопотати про відкриття храму, та не знали, як це робити. І однієї ночі Таїсії Зіновіївні наснився сон, буцімто вона з односельчанкою Марією Ковальчук копає картоплю біля своєї недобудованої хати. Вона запропонувала перепочити, присіли на порозі і Таїсія почула голос, який казав, що стоїть хата і ніхто в ній не живе, а в неї ключі і там показується Божа Мати. Пішла тоді Таїсія у ту хату і на стіні у дивному сяйві побачила Божу Матір із Богонемовлям на руках. Впала на коліна і плакала, а коли прокинулася, не могла зрозуміти, що ж таке їй наснилося. Нікому, окрім рідних, про сон не розповідала. Коли ж прийшла у церкву в Заболоття, розповіла про свій сон Артему Денисюку, який був родом із Заліс, але жив і до церкви ходив у Заболоття. От він і розтлумачив той сон жінці, що хата – це зачинена Заліська церква, ключі — це сама жінка, тож треба братися за ремонт святині. Зійшлися тоді су-сіди Таїсія, Степан і Ганна, поговорили, написали скаргу Горбачову про те, що їм не дозволяють відновити церкву, але так як відповіді не було, вирішили їхати у Москву, щоб врешті дозвіл отримати. Приїхали втрьох у столичне місто без шматка хліба, у піст, голодні, холодні. Як до Центрального Комітету Компартії добратися, не знали, тож звернулися до таксиста, розповіли, чому вони приїхали, і він доправив делегацію з Заліс під самі двері заступника Горбачова, та ще й грошей за проїзд із них не взяв. Заступник вислухав, що церква вже 30 років зачинена і місцева влада не дозволяє її відкрити. Делегати показали 750 підписів жителів села, які підписалися за відновлення храму. Чиновник зателефонував у Верховну Раду і запитав, чому люди до нього звертаються. Потім розповів, як дістатися на метро до Верховної Ради, і залісяни поїхали вже туди. Розмова спочатку видалась не дуже приємною,  начальник на них накричав, чому вони у ЦК звернулися, а не до нього, а Ганна Петручик стала вибачатися:

— Пробачте нас, дурних! Хіба ми знаємо куди їхати? — на що начальник відповів:

— Якщо до Москви дійшли, то не такі ви вже й дурні! — Він зателефонував у Луцьк і нагримав на людину по інший бік слухавки за те, що аж у Москву люди приїхали з питанням, яке можна було на місці вирішити. Заспокоїв делегацію, що все буде добре, що дозвіл їм нададуть, і відправив додому. 33 рази, за словами Таїсії Козловської, довелося їй разом з односельчанами їздити до Луцька, поки добилися довгожданого дозволу, не раз у Москву знову телефонувала і скаржилася на місцевих чиновників. Але зараз Таїсія Зіновіївна зазначає, що це такий Божий промисел був.

СНИ БУЛИ ВІЩИМИ

Церковним старостою напередодні обрали Степана Дячука. Ініціаторів відновлення залякували. Настав критичний момент для Степана Федоровича. Він вирішив, що покине, бо далі такого тиску тер-піти не може, — докоряли люди, що нічого із їхнього задуму не виходить, залякувала влада. Але якось йому наснився сон, що на місце, де стояла старенька церква, прилетіла пташка із великим дзьобом. Вона бігала по периметру і за нею лився фундамент. Три рази вона оббігла і весь фундамент на храм залила. Прокинувся Степан вранці і постановив, що будь-що, але не відступиться від відновлення церкви. У Дячуків демонстративно забрали коня, а господар сказав, що хай навіть усе заберуть, він все одно стоятиме на своєму. Улита Іринархівна пригадує, що на господарстві ні сінини не було для худоби (реставрували церкву усе літо 1989 року), але Степан Федорович щодня був на будівництві.

— Ми нічого не боялися. Нас лякали, але нічого нам так і не було, ото коня тільки забрали, — констатує Улита Дячук.

Віщий сон наснився і Ганні Петручик. У Пасхальну ніч присіла Ганна на стільчику і задрімала. Наснився їй покійний родич, який сказав, що будуть відновлювати церкву, а вона кухарем буде і хай нізащо не відмовляється. Так і сталося. Ганна куховарила для майстрів, які реставрували церкву. Потім просфори для храму пекла, а на схилі літ передала цю справу доньці, яка й донині випікає просфори.

РЕСТАВРУВАЛИ ЦЕРКВУ ВСЬОГО ЗА ТРИ МІСЯЦІ

23 травня 1989 року для жителів Заліс – особлива дата. Саме тоді виданий документ, який надавав дозвіл на відбудову храму. Доки Таїсія Козловська повернулася з Луцька з документами, люди уже розпочали роботу. За вечір Таїсія Козловська і Улита Дячук оббігли село і зібрали гроші на бляху для накриття. Вирішили з кожного двору здати по 100 рублів. Хтось давав більше, хтось – менше, але стягалися на ремонт усім селом. За вечір назбирали         4 тисячі рублів, на другий день уже купили бляху. І хоч як важко приходилося в той час залісянам, на відновлення храму віддавали останнє. Чи не з кожної хати приходили люди працювати біля святині. Було навіть таке, розповідає Улита Дячук, що приходило більше людей, ніж було роботи. Ніхто не залишився байдужим до долі православної святині. На все це була воля Божа, адже відбудували храм швидкими темпами. Всі роботи розпочали і завершили за три місяці, витратили сто кубів лісу, хоч їм прогнозували, що це затягнеться на років п’ять, а самі вони планували зробити все щонайменше за півроку. Жодної травми, жодного падіння чи удару за цей період не сталося, хоч працювали чоловіки на висоті.

В історії відновлення Заліського храму важливу роль відіграв ще один чоловік – Василь Оніщук (Бідзюрівський, як його називають у селі). Він морально підтримував організаторів, давав поради, підказував, додавав сили духу. А потім, коли роботи підійшли до завершення, взявся за електрику в церкві.

Коли ж ремонт храму завершився, цілим селом люди вийшли у хресний хід у Заболоття, де зберігалося все церковне приладдя. Учасникам ходи дозволили рухатися тільки однією частиною дороги.

— Господи, яка то радість була у селі, як ми нашу утвар із Заболоття забирали, як святині назад у свій храм поверталися! – із захопленням пригадує Улита Іринархівна. Жінка з вдячністю пригадує Артема Денисюка із Заболоття, який допоміг навести лад із начинням, яке просто вивантажили на купу в Заболотті, а він не дав йому за тридцять років пропасти, підказував, радив.

ЩОБ ПОВЕРНУТИ ІКОНУ, ЇЗДИЛИ ДО МІНІСТРА КУЛЬТУРИ

Незвичайна й історія повернення у храм старовинної ікони Пресвятої Богородиці. Коли заліську церкву закривали, її забрали в обласний краєзнавчий музей і просто так віддати людям, які по неї приїхали, не могли. Поїхали за нею Таїсія Козловська і матушка Ніна, нині насельниця Корецького монастиря, а в минулому звичайна жителька Заліс. Жінка, до якої вони потрапили, підказала, що їм треба просити дозволу на повернення ікони у міністра культури. До Києва поїхали утрьох: Таїсія Козловська, матушка Ніна і Ольга Ковальчук. Прибули в міністерство і виявилося, що міністр у відпустці. Але звідти не пішли. Чекали в прийомній, самі не знаючи, на що.

– Скільки разів я прошептала «Богородице», не знаю, — пригадує Таїсія Зіновіївна, — аж секретар сварилася, щоб уже не шепотіла. Ольга тим часом поїхала за квитками, бо наступного дня жінкам уже треба було бути на роботі. І саме тоді підійшла дівчина й сказала, щоб трохи почекали, міністр прийде, бо в нього день народження. Побігли тоді жінки, купили квіти, мандарини, цукерки. Нарешті міністр прийшов. Їх запросили до нього в кабінет, вони його привітали, розповіли, з яким питанням приїхали, і він дозволив виготовляти на ікону документи, та не тільки на Заліську, а й ще на дві – Секунську і Яревиську. От і вийшло так, що клопотали за свою, а допомогли іншим громадам. Забирати ікону з музею найняли автомобіль і разом з матушкою Ніною подалися до Луцька.

— Як нас радо і гарно зустрічали люди в селі з тією іконою! – розчулено розповідає Таїса Зіновіївна. – Головна наша святиня повернулася у храм!

ВІДКРИТТЯ МАЛО НЕ ЗІРВАЛОСЯ

Ремонт планували завершити до престольного свята, а справилися швидше – тож призначили дату відкриття на 5 вересня. Уже закупили продукти, щоб накрити святковий стіл, запросили священиків, як приїхав Василь Струк і повідомив, що відкриття відміняється, бо в Заболоття у той день має приїхати якась важлива делегація, тож скупчення населення забороняється. Люди просили, плакали, падали на коліна, аби не відмінили омріяного відкриття. Врешті-решт пообіцяли, що жодна людина і не вигляне на дорогу, якою їхатиме та делегація, і все залишилося в силі.

5 вересня 1989 року у Заліській церкві після 30 років запустіння вперше залунала молитва. Піднесенню жителів не було меж. Це був результат їхньої спільної наполегливої праці. Степан Дячук ще сім років після відкриття був старостою. Але ось уже 21 рік, як він відійшов у Вічність. Довгий час касиром працювала Таїсія Козловська, у записниках якої і до сьогодні зберігаються записи про кожну копійку, потрачену на ремонт храму. Так само до цих пір збереглися і чорновики листів, які писали у рай- , обл-виконкоми, подяки митрополиту Ніфонту за допомогу, В’ячеславу Симоновичу і прихожанам Заболоттівської церкви.

З часу відновлення Заліської церкви минуло 28 років. Стоїть у центрі села церква, кожна дощечка на якій і кожен гвіздок виплекані жителями села, які попри заборони, погрози і залякування не відцуралися від святині, а стали на її захист і відновлення. І хай немає вже частини з них серед живих, але є їхні діти, внуки, які спішать до храму, вистражданого предками.

ДЕСЯТЕ ПРЕСТОЛЬНЕ СВЯТО

З НАСТОЯТЕЛЕМ ВАЛЕНТИНОМ

Цьогоріч ювілейне десяте престольне свято відзначив у Залісах протоієрей Валентин Касянчук. Від 12 жовтня 2008 року, коли його призначили на цей прихід, про-йшло багато часу. Чимало у селі змінилося. За ці роки настоятелю разом із матушкою Тетяною вдалося створити потужний дитячий хор, до складу якого входить більша половина дитячого населення села – близько 80 осіб. Кілька років тому сім’я вихідців із Заліс Тарасюків пожертвувала на храм нові дзвони. Активну участь у житті парафії бере молодь. Уже стало доброю традицією, що бригади чоловіків, які їздять на сезонні заробітки, беруть благословення у священика перед дорогою і, повертаючись, спочатку приходять до храму, прикладаються до святинь та беруть благословення, а тоді вже розходяться по домівках. Разом зі священиком залісяни грають у футбол, їздять на риболовлю, на пікніки, у паломницькі поїздки, разом і щослужби до храму йдуть. Він же дякує людям і своїм попередникам-священикам за зроблене до нього. І як добре, що всі вони знають ціну святині, яка дісталася їм у спадок від батьків і дідів, що не дали їй згинути на зламі 80-х років, що відновили її попри всі труднощі і що малиновий дзвін лунає над цією пам’яткою архітектури щонеділі та щосвята і лунатиме доти, доки житиме палка віра у серцях жителів цього дружного села.

Марія ЛЯХ

Марія ЛЯХ