ВІКТОРІЯ ОКТИСЮК – ДИПЛОМАНТ МІЖНАРОДНОГО КОНКУРСУ

віка октисюкВікторія Октисюк – учениця 10 класу навчально-виховного комплексу «загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садок» с. Самари-Оріхові. Це надзвичайно порядна і амбітна дитина, яка володіє хорошими знаннями з української мови та літератури, є неодноразовим учасником і переможцем олім-піад і конкурсів районного, обласного та всеукраїнського рівнів. Особливо успішно захищає честь школи на олімпіадах з християнської етики. Бере активну участь у конкурсах з української мови і літератури. У 2015 році стала дипломантом  Міжнародного літературно-мистецького конкурсу «Життя – Тобі…», організованого Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» (МІОК) спільно з норвезько-українською громадською організацією «Maidan Norway» під егідою Міністерства освіти і науки України за підтримки Міністерства закордонних справ Норвегії та Посольства Королівства Норвегії в Україні. Вона подала на розгляд журі роботу під назвою «Дума про Україну», яка складається з трьох частин.
На конкурс, який тривав півроку, надійшло понад 7000 робіт від авторів з усіх регіонів України, в тому числі з окупованих територій, а також з Греції, Іспанії, Норвегії, Польщі, Португалії і Франції.

Серед 120 дипломантів і Віка. За доробок їй вручили грамоту і книгу «Життя – Тобі…» з публікацією роботи дівчини. До речі, Вікторія – сестра Євгенія Октисюка, про якого на сторінках «Ратнівщини» уже писали.

ДУМА ПРО УКРАЇНУ

І

На небі тихо схлипували зорі,

І гаснули, і падали сумні,

Туди, де кров, де кров сліди червоні

Щоразу залишала все нові.

Так кожен раз життя чиєсь згасало

За рідний край, за волю, за народ.

Від пострілів, що тишу розривали,

Хотілось бігти … й  від людських незгод.

«Мамо, не плач, я вернуся,» — це були останні слова, які почула від нього мати. А  вже передранкову тишу розірвав моторошний зловіщий дзвінок: «Вашого сина більше немає. Його з іншими хлопцями розстріляли під Волновахою».

Тупий біль роздирає серце. Це ж як? Хто посмів? Чому його ніхто не захистив? А як же  тепер без нього? А як же його забрати? А як же його ховати? Горло здушують сльози, вони ніяк не прорвуться назовні. Хочеться битись у стіну головою, піти у небуття, вирватись з цієї круговерті, забутись, заснути... Тільки б, проснувшись, почути, що це лише  сон, усе гаразд, і син зараз повернеться з сільського клубу.

А потім зірвалося, як буря. Кричала, плакала, ридала і все просила смерті. Як же вона може жити, коли син помер? Хтось покликав медсестру, здається, щось вкололи. Мов туман оповив, мов путами зв’язало руки й ноги. Стало легше.

Легше… Бо вона йшла до свого сина, до своєї дитини.

Може, вони помилилися, може, сплутали її Романа з кимось іншим. Не міг він піти, отак залишивши її одну.

А може, коли вона прийде до нього, залікуються страшні рани, він встане і піде, бо ж молитва матері найсильніша.

Так, треба молитись…

Господь знає, як довго  чекала народження свого сина, як тяжко він приходив у цей світ і піднімався на ноги, бо хворів часто. Скільки ночей  висиділа над його ліжечком, боячись стулити очі. А потім… Все разом минуло. Ріс  непомітно, ніби з води, не по годинах, по хвилинах. Йому цікаво було все: і як влаштоване небо (вечорами розповідав і показував їй небесні карти), і як працює трактор (цілими днями з татом крутив його, бо мали вже власний), а тихими зимовими вечорами слухав музику (тоді в її серці зринали щемливі юнацькі роки), допізна з хлопцями грав у футбол.

А якось (це коли навчався в 9 класі) зізнався, що про дівчат уже думає. Тепла хвиля накрила її всю тоді, так хороше-хороше стало на світі. Думалось, син підросте, приведе  невістку, і защебечуть на всі голоси внучата-солов’ята у її хаті. Аж сльози навернулись на очі від передчуття того щастя. І вдався і зростом, і поставою. Був найсильнішим і найгарнішим у селі – так щодня їй шептало серце.

На випускний купила синові чи не найдорожчого костюма, їздила в Луцьк, довго добирала: він же одинак, нехай потішиться. Та й сама тішилась, бо була щаслива: син зізнався, що дружить із Аліною, дівчиною-сусідкою з такої  ж  сільської трудової сім’ї. А потім був університет і Майдан… Скільки просила не їхати туди – ніби не чув. «Мамочко, хто ж, як не я, — обнімав, пригортав до себе і все повторював: -  Все буде добре».

— Ой, і не добре, синочку! Ой, не добре! Ой, ще тоді чуло моє серце лиху годину! Ой, чого ж ти мене не слухав… Ти переживав, хто без тебе робитиме революцію, а зовсім не думав, хто догляне твоїх батьків, хто їх поховає, хто посадить квіти на могилі… Ой, синочку, моя золота дитино, чи ж могла я подумати, що я на твоїй могилі буду садити квіти… Де ж те лихо взялось на нашу голову, що забирає найдорожче, що у нас є…

Що ж це вона забула, що йде до сина. Треба його знайти, кажуть, що це сталось десь у полі. Треба встигнути  до великого сонця, щоб заховати тіло від палючих променів.

— Синочку, чи хоч не пошматовано тебе?  Чи знайду твої рученьки-ніженьки?.. Та хоч би один разочок заглянути у твої ясні віченьки… А що як вибухом спотворило твоє обличчя? А може, тебе і впізнати не можна…

Вона вже йде годин п’ять, а все ніч. Що ж це за ніч така довга? Воно й добре, але ж темно так дуже. Це ж уся земля тужить за її сином. Це ж навіть сонце не хоче вставати… Ой, лихо… Ох і тяжке… Як же його пережити і чи варто переживати… Ох, як серце розривається від розпуки…

Раптом почула:

— Марино, дай їй ще одного заспокійливого укола, бачиш як метається навіть уві сні, марить бідна.

***

— Просинайся, синочок наш приїхав, — торкав її плече чоловік.

Зірвалась.

— Приїхав! То все була неправда? Хтось жорстоко посміявся?

Але в хаті було повно вінків і людей. Отже, правда.

— Йдемо, зустрінемо, та й в останню дорогу спорядимо.

Покірно ішла. Здавалось, постаріла відразу на літ сорок. Так тяжко давався кожен крок, ніби до ніг хтось вчепив гирі і тому вони зовсім не хотіли слухатись.

У дворі стояла труна, покрита прапором, навколо хлопці в камуфляжах.

—   Відкрийте кришку, хлопці, -  тихо попросила і сама здивувалась, як змінився її голос, -  я так хочу на нього глянути, який би він не був…

—   Він ніби заснув, тільки лице дуже біле. Треба його перенести у хату, помити і переодягнути. Хлопці, ви допоможете? Кажете, що не треба нічого робити… Ні, треба, він же йде здавати найважливіший іспит у Бога, мусить бути святково одягнутим і чистим.

Уважно слідкувала за всім, що відбувалось. Сама торкнулась кожної з п’яти дірочок  від куль, які забрали у неї найдорожче. Ось ця влучила в саме серце. Це вона, злодійка,  вкрала у неї надію… Розпорядилась одягнути той же випускний костюм, краватку. Дивувалась, що підійшов костюм якраз, бо ж останні два роки він був замалим. Так схуд її Ромчик, став, як підліток. Торкалась його холодного тіла і не відчувала того холоду. Спокій  повернувся до неї. Син тут, і вже ніхто і ніщо його у неї не відбере.

Ага, ще ж треба погодувати хлопців, вони ж, мабуть, голодні. Розпорядилась.

Чоловік приніс якийсь папірець.

— Це довідка про смерть.

Розгорнула, прочитала і аж тепер зайшлась плачем. Дивись, що вони написали: причина смерті – вулична бійка. Як? То в моєї дитини на вулиці відібрали життя? То він на вулиці отримав п’ять куль? То де ж той справжній ворог: там, на сході, в Росії чи тут? За що ж ти, синочку, стояв на Майдані?  За що ж ти, рідний, віддав своє життя? Як може жити той, хто написав таку неправду?

З нею плакало все село, плакав сад, плакало небо. Її туги, її розпачу, її горя вистачило на весь світ.

Далі все було, як у сні…

Опам’яталась тільки тоді, коли Аліна підійшла вже після обіду.

— Хоч  ти, дитино, не покидай  нас, як це зробив Роман. Нехай твоя майбутня сім’я буде нашою, а твої діти  будуть нам  онуками. Потіш хоч ти нашу старість. Видно, Богові там на небі забракло ангелів, от Він і забрав Романа. На все Його свята воля. І прокляття тим, хто почав цю війну, хто продовжує ту різню. Щоб їх земля не зносила… Щоб вони так ховали своїх дітей, як я свого поховала… Щоб вони ніколи не одружували своїх дітей, як я не можу свого одружити… Щоб вони не почули голосу внуків, як я ніколи не почую своїх… Земле, скільки ж горя і туги ти можеш витримати? Чого я маю вставати зранку, доглядати худобу, садити город?

— Хлопчики-соколики, ви вертаєтесь туди, де смерть збирає свій страшний урожай. Може, ви голодні і холодні там?  Дівчата, складіть хлопцям поїсти, нехай і там у частині пом’януть ще раз нашого синочка. Не забувайте про нас, дзвоніть. Може, вам потрібна якась допомога. Не соромтесь. Все, що у нас є, віддамо вам, скільки нам із старим того треба. І живіть, виживайте всім смертям на зло. Вас же так само чекають матері, дружини, діти…

ІІ

Доброго дня, Володимире Володимировичу!

Якщо він для тебе добрий. Адже наш кожен день розпочинається і закінчується обстрілами з тої техніки, яку ти відправляєш в Україну. Я пишу тобі лист з тої землі, де живуть привітні і щирі люди, які прагнуть жити в мирі і спокої.

Я пишу тобі лист із Донбасу, який щодня намагаються зайняти твої війська.

Мені тільки 20. Ще рік тому я мріяв здобути вищу освіту, влаштуватись на роботу, створити сім’ю, з усмішкою на обличчі зустрічати кожен новий день. Від моєї мрії залишились тільки друзки, здається, хтось злісно з неї насміхається. Сьогодні я там, де щодня мушу бачити кров, поранених і мертвих своїх товаришів, з якими вчора ділив шматок хліба. Когось із них ніколи не повернути. А їх же чекають діти, дружини, матері, кохані!!! Вони ніколи не зможуть їх обійняти і підтримати. Через тебе тисячі людей на землі залишаться самотніми, одинокими.

О злий і жорстокий правителю, чому ти не хочеш визнати свою вину?

Невже серце твоє не здригається від крику і розпачу матерів, які втрачають щодня своїх синів?

Невже ти можеш спати ночами?

Невже не сняться тобі ті ріки крові, що проливаються на нашій, такій щедрій на врожаї землі?

Невже тобі подобається грати людським життям?

Невже ти не думаєш, що і твоїм життям так само пограються?

Невже твоє серце настільки закам’яніло, що не жаліє життів тисяч російських солдатів, що поклали голови тут?

За що??!

Ти твердиш, що хочеш побудувати сильну державу. Але щось велике не з’являється на крові і сльозах, на підступах і брехні, на жорстокості й підлості. Твої громадяни щодня все більше убожіють. А на убогості не з’являється багатство.

Ти твердиш, що захищаєш християнські ідеали. Але ж друга заповідь любові стверджує: «Люби ближнього свого, як самого себе».

Цією війною ти демонструєш найбільшу християнську чесноту?! Ти даєш згоду на те, щоб зруйнували твій дім, щоб гинули твої діти, щоб ти кожного дня тремтів під обстрілами? Тоді чому оточив себе армією охоронців?  Піди, як Христос ходив по землі, від села до села, від міста до міста, без охорони й бронежилета. Може, тоді хтось повірить тобі.

Спробуй виконати хоч одну Божу заповідь! Адже кожного дня ти вбиваєш, крадеш, обманюєш і заздриш! Щодня зазіхаєш на чуже!

Але ж за кожне слово, за кожну справу людина дасть відповідь перед Всевишнім.

Невже тобі не страшно того дня?

А ми стоятимемо! Наперекір хворобам, обстрілам і підступам.

Бо ми захищаємо свою землю, свій дім, своїх рідних і близьких.

Я щодня дивлюсь на руйнування чужих домівок і жахаюсь думки: якщо ми відступимо, те ж саме станеться з моєю. Під її руїнами будуть похоронені мої дитячі плани, радощі і болі, солодкі та щемливі спогади. Жодна інша оселя на землі не може цього людині дарувати. Зникне сад, який пахне то вишнями, то грушами, то яблуками, то сливами; він в літню спеку захищає від палючого сонця, а в зимову хуртовину – від рвучких поривів вітру. Піде у небуття вулиця, яка завжди була прихистком для наших хлопчачих ватаг. Буде зруйнована школа, яка дала знання, допомогла визначити дорогу життя, подарувала хороших  друзів. Пропаде світ, у якому було так затишно.

Ні!!! Протестує все моє єство! Цього не можна допустити!

Тому ми стоятимемо!

Бо у Старого вдома три доньки і три внучки. У Сивого – старенька матуся. У мене – кохана дівчина. І так у кожного.

Відступити – значить віддати їх на голод, холод, тортури, злидні.

Ми стоятимемо, бо  вибору немає!!!

І житимемо!!!

А ти, хвора людино, маючи таку могутність, помреш у немочі. В останню хвилину нікому буде подати ковток води.

А ти, жорстока людино, маючи багатство, помреш у бідності, бо ж самотній – найзлиденніший навіть у золоті.

А ти, безчесна людино, маючи армію шпигунів, все-одно помреш у приниженні, бо жодного щирого друга ти так і не нажив.

І яким би ти сьогодні не здавався собі великим, ти – маленький, твоя душа – як макова зернинка, бо твої справи низькі. Згадай смерть Гітлера, Муссоліні і Наполеона, на тебе чекає така ж.

Слава Україні! Смерть ворогам!

З надією бути почутим

                          Олекса Тихий

ІІІ

Ти прекрасна, моя Україно,

В своїм серці тебе бережу.

Рідний краю, моя Батьківщино,

Я тобою завжди дорожу.

Щиро вірю в твоє процвітання,

У щасливе майбутнє твоє.

І в могутнє твоє існування

Серце твердо вірить моє.

Стихнуть постріли, крики  відчаю,

Плач батьків, біль сердечний солдат.

І за давнім вкраїнським звичаєм

Жовто-синій замайорить стяг.

Україно! Весь  свій історичний шлях ти долаєш у боротьбі за незалежність, свободу думки, за слово.

Твій шлях до високої мети не з квітучих троянд – гострі колючки терну ранили зболені ноги, в’їдались в натруджені руки, пронизували наскрізь серце.

Твої очі сповнені смутку і жалю, з них градом лилися сльози.

На твоєму шляху – багряні сліди крові.

Здавалось, останній каганець віри от-от погасне. Ти вже не чула ні співу птахів, ні тихого шепоту колосся, ні легенького подиху вітру.

Ти стала рабинею у руках жорстоких ворогів. О, як вони насолоджувались твоєю неволею!

Тільки уві сні до тебе приходило щастя, а, прокидаючись, ти бачила згорьований народ, який чекав допомоги. Благальний погляд нещасних людей пробуджував протест, та у відповідь ти тільки схлипувала, бо ти не могла нічим зарадити.

І тоді…

Ти вирішила йти…

Попри  негаразди і перешкоди…

Вітер грізно бив в обличчя, а дощ  валив із ніг напівголе тіло…

Тремтіло і здригалось від страху крихітне серце…

Дошкульні морози шпарили босі ноги…

Ти більше не боялась холоду, морозу, зливи; рахувала дні і години…

З гіркотою в очах, із печаллю в серці ти спішила вперед.

Коли за вікном розквітала юна весна, і лунав спів маленьких безтурботних створінь, і білосніжним цвітом вкривались садки, і смарагдом буяли житні лани, ти – плакала.

Багряний пекучий вогонь обпікав твоє серце, ти прагнула одного – позбутись болю, страху, смутку.

І тому ти йшла… навіть темної ночі… іноді навпомацки…

Час твоїх випробувань добігав до кінця.

І ось ти вільна.

Вільна!!!

І ти знову плакала… від щастя…

24 серпня 2014 року – День Незалежності, найяскравіша дата української історії, найщасливіший день, який ми завжди будемо пам’ятати. По всій нашій землі замайоріли синьо-жовті прапори, гімн линув із уст маленьких дітей, юнаків та дівчат, жінок і чоловіків. Весь волелюбний дух українців злився у цих словах: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» Такого сплеску єдності і патріотизму, напевне,  не було з 1918 року.

Але, як і тоді, над твоєю долею, Україно, стоїть північний агресор. Він скрегоче зубами, клацає затворами автоматів, направляє на тебе керовані ракети, січе твою землю «смерчами» і «градами» з однією метою – повернути покірну, щиру і таку вигідну рабиню.

Чи вистоїш ти?

Чи вистачить мужності і витримки у твоїх захисників?

Чи не зламається народ, над життям якого щодня проводять експерименти на виживання?

Вірю, вистачить, вистоять, не зламається!

І залунає дзвінка пісня у нашому краї, і полине над замріяними ланами.

Защебече соловейко у кущі пишно розквітлої калини.

І річка, давно закохана у береги, тихо котитиме свої хвилі до моря.

І небо, вкрите зорями, мов діамантами, даруватиме спокій і радість оновленій землі.

Я впевнена, що це буде скоро. Може, коли за вікном розквітне юна весна, а може, коли забуяє різнобарвне літо, але це буде, бо ж добро завжди перемагає зло.

Вікторія ОКТИСЮК

с. Самари-Оріхові

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>