БУТИ ЛЮДЬМИ І ЛЮБИТИ РІДНУ ЗЕМЛЮ

бути людьмиВЧИЛИСЯ НА УРОЦІ ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ САМАРІВСЬКІ ШКОЛЯРІ

21 квітня у НВК «загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садок» с. Самари відбувся урок патріотичного виховання для учнів старших класів.

Про те, як треба любити свою батьківщину і цінувати рідну землю, розповів учасник антитерористичної операції з Любомля, депутат обласної ради від ВО «Свобода», очільник комбатантської ветеранської організації «Легіон Свободи» Сергій Духницький. Його супроводжували депутат районної ради Микола Горбачук, настоятель Покровської церкви УПЦ КП с. Велимче отець Миколай. На уроці також були присутні і ділилися своїми враженнями учасники АТО з Самарів Олександр Тарасюк та Василь Бурко.

Дорогих гостей радо вітали вихованці навчально-виховного комплексу. Юні таланти під керівництвом педагога-організатора Оксани Штик співали їм пісні, декламували вірші, і все – про війну на Сході України.

Зі зворушливими словами до підлітків звернувся Сергій Духницький:

— У вас зараз саме такий вік, коли буде доречно сказати, що людина – це продукт власних думок. Про що вона думає, тим вона і стає. Дуже багато чого залежить від вашого самовиховання і розуміння, що з вами буде в майбутньому і хто ви сьогодні. Чи ви – українці, чи любите свою сім’ю? У нашій державі йде так звана АТО, але антитерористичною операцією назвати її не можна, бо АТО зазвичай триває день, два, три, місяць, а в нас іде повноцінна війна. Слава Богу, що наші західні землі вона не зачіпає, що є все-таки хлопці і дівчата, які пішли на фронт і зупиняють там російського агресора.

У ході виступу Сергій Духницький задав питання дітям, чи знають вони, хто такі яничари, і, почувши правильне визначення, доповнив, що сьогодні яничари – так звані ополченці. Тому важливо не зійти на хибну стежку і не стати тим яничаром, який забув материнське молоко і воює проти свого народу, проти власної держави. Сергій Анатолійович зауважив, що пройшло дуже багато віків, але українці ніколи не ламалися і, як птах-фенікс, завжди піднімалися на визвольну боротьбу. Запорізькі козаки, січові стрільці, вояки УПА все робили, віддаючи навіть своє життя. І зараз вояки на Сході жертвують останнім, бо люблять Україну.

— Ми повинні пам’ятати і завжди знати: у той момент, коли ми тут розмовляємо, чиєсь життя там у небезпеці. Тому закликаю вас: думайте перед тим, ким ви хочете стати, і ставайте людьми, звичайними українцями, — наголосив атовець.

Кожного із трьох бійців, присутніх на уроці, привела своя дорога до оборони України. Сергій після подій на Майдані написав заяву у військкомат, але в АТО потрапив вже у третій хвилі. Як розповів чоловік, на війну він ішов 1 вересня. Того ж дня його син розпочав навчання в університеті, а донька пішла у перший клас. Василь Бурко того дня, коли до нього прийшли із військкомату, щоб вручити повістку, рубав дрова. Звістку про те, що треба йти на захист держави, сприйняв спокійно. Олександра Тарасюка невдовзі після закінчення строкової служби повідомили, що у військкоматі потрібно підписати документи про невиїзд з України, і вже звідти потрапив у військову частину, а згодом – у пекло війни. За плечима цих хлопців Донеччина і Луганщина – Бахмутська траса (Кримське, Сокільники, Новотошківка), Савур-Могила, Дебальцівський котел, інші гарячі точки.

На питання, що найбільше вразило під час перебування на Сході, Сергій Духницький відповів, що з вражень кожного бійця можна писати книги. Проте найважче було бачити вбитих і намагатися врятувати поранених. Що робити  – вибирати не доводилось. Його призначили санітаром, і вже до кінця свого перебування в АТО він очолював медичний пункт батальйону, ніс серйозну відповідальність за евакуацію поранених. Не маючи медичної освіти, освоїв ази першої допомоги пораненим тільки тому, що хотів бути корисним державі і рятувати людські життя.

Сергій Анатолійович розповідав і про те, що доводилося по дві-три доби не спати в умовах страшної позиційної війни 2014—2015 років, коли ворог наступав з особливою активністю. І що не раз підкочувався до горла клубок, коли бачив безлад у ке-рівництві, в забезпеченні, та хотів все покинути і втекти, не задумуючись, що буде далі, але перемагав здоровий глузд і боєць розумів, що він там, де повинен бути. Такий стан бував у кожного бійця, ще й не раз.

На питання, як боєць ставиться до Мінських угод, він відповів, що негативно, але в тих умовах, в яких на момент їх укладання була Україна, інакше бути не могло. Вона не могла зупинити навалу російського окупанта, коли по другий бік фронту воювали регулярні російські війська. Мінські угоди були тоді способом відтягнути час, набратися сил, підлатати армію. Звичайно, зазначає боєць, у тих угодах є пункти, які не відповідають здоровому глузду, але це вже політичні питання. Для людей головне – щоб закінчилась війна.

Діти запитували атовців і про те, якою була забезпеченість українського війська спочатку і яка вона зараз, які настрої місцевого населення, як змінилися погляди бійців після війни та як сталося так, що через два десятки років незалежності Україна втягнута у війну. На думку атовців, ми докотилися до того, що маємо війну на своїй території, тільки тому, що українці – добрі люди, вони завжди вірять у добро і обирають таких представників влади, які їхнім добром користуються. Натомість державність знищили, армію знищили і живуть для того, щоб загарбати народні багатства.

Про те, як змінила його війна, Сергій Духницький відповів на прикладі:

— До війни я був мисливцем. Любив полювати, азарт від цього отримував. А після АТО я зрозумів одну річ. Тут я полював на звіра, а в АТО полювали на мене. Після війни в людини щось міняється в душі, вона відчуває дуже тонко саме життя. І сенс у тому, що змінюється внутрішній стан, коли на тебе полюють і коли ти полюєш.

Підсумувала урок директор НВК Зоя Супрунюк, яка провела паралелі: як з великої любові до людей Бог послав Свого Сина на смерть, так і з великої любові до батьківщини, до справедливості і до своїх співгромадян народилася мужність у серцях героїчних захисників України. Зоя Володимирівна зичила, щоб урок патріотизму у серцях вихованців закладу залишив особливий слід та переконання, що любов до рідної землі – це святе, і це почуття кожен у собі повинен берегти, плекати, щоб воно жило у наших душах вічно.

Уже після того, як продзвенів дзвінок, а в класі панувала дзвінка тиша, учні, вчителі та гості разом заспівали гімн України.

Пізніше у будинку культури села відбулася зустріч гостей із жителями села, поспілкувалися вони і з колективом Сама-рівської дільничної лікарні.

Марія ЛЯХ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>