Любові Іванівні повернуло на 75-й рік, а її чоловікові Василю Івановичу Філіпчуку добігає 69. Обоє захопилися вишиванням і всю зиму провели з голкою, бісером та тканиною. Бабуся вишиває в одній кімнаті, дідусь – в іншій, а, буває, аби поговорити-порадитись за роботою, сходяться в одну. Але якщо бабуся вишиває ще з дитинства, то дідусь захопився цим жіночим ремеслом лише торік. Каже, якби не вишивка, від неробства взимку здурів би. Тож, нудьгуючи довгими зимовими днями і спостерігаючи, як дружина вишиває, надумав і собі взятися за голку. А коли побачив, що все виходить, хоча і не з першого разу, зрозумів, що вишивка йому до душі. Та ще й час за цією роботою швидше біжить. Здається, ще тільки-но сів за вишивання на зорі дня, а вже й сонечко спадає, вже й сутінки і ніч, а голки з рук випускати не хочеться. Василь Іванович вже вишив іменні ікони братові, дружині, п’ятьом внукам, завершує восьму ікону для дочки, яка проживає у Польщі. А ось бабуся вишиває парні підвінечні ікони для внучок. Вишила вже чотири пари, усі різні і у різних кольорах, в рамки взяла їх, висвятила. Чекає, коли вже надумають внуки під вінець йти. Окрім того, вишиває бабуся і весільні рушники на ікони, під коровай і під ноги. Насамперед вишиває їх для внучки, життям якої опікаються з її трирічного віку, а далі вже для інших, кому встигне. А не встигне, то справа вже їхніх мам, які вміють також добре вишивати, говорить бабуся.
Оселя Філіпчуків вся у вишивках: рушники, скатертини, наволочки, серветки, доріжки, килими…
ДО 11 РОКІВ НЕ ЗНАЛА, ЩО ТАКЕ ХЛІБ і який він на смак…