Сім років тому блискавка влучила прямо в жінку, яка пасла стадо корів, обпекла її голову, шию, живіт, руки, ноги, на одній з яких, під мізинцем, утворилась дірка, як з п’ять копійок. Тоді вона отримала ще й інфаркт та інсульт. І відтоді у неї постійно болить голова і має вона проблеми зі слухом. Від температури блискавки тоді повністю розплавились у вухові золота сережка, ланцюжок на шиї, від якого сліди опіків і до сьогодні — залишилось на тілі щось схоже на татуювання ланцюжка. Сплавилось і волосся. А ще по болях у м’язах рук вона може передбачити грозу – тоді так їх викручує, що не сила терпіти. А відгримить гроза, і біль стишується…

Надія Овсіївна Шелест родом із Замшан, а проживає разом із сім’єю у Ратному. Господарює, сіє, садить, утримує чимале господарство, як для Ратного, в тому числі і корову. А громадське стадо велике, тож, коли прийшла їхня черга відпасти корів, вирушили на цю роботу усією сім’єю: Надія, чоловік Володимир і дві донечки-двійнятка. Пасли корів неподалік районної філії «Волиньобленерго». Розпочалася гроза. А саме там, де пасли корів, розподільча електропідстанція з дротами у різні кінці. Тож занепокоїлись, помітивши, що це небезпечне місце, і стали переганяти корів на інший бік дороги Ковель-Брест.

ТІЛЬКИ ВИЙШЛА НА ГОРБОК – І БЛИСКАВКА ВЛУЧИЛА ПРЯМО В ЖІНКУ

— Тієї ночі мені приснився страшний сон і, розтлумачуючи його, постійно була у тривозі, мучила думка, що станеться щось погане, і це не давало мені спокою, — розповідає Надія Овсіївна. – А тут така негода, аж темно зробилося вдень, такі хмари були, гриміло, блискало, страх! Тож переконала всіх, що потрібно корів переганяти подалі від електролінії, а дівчатам сказала, аби сховалися від негоди у магазині «Околиця», що неподалік. Ніяк не хотіли йти. Але, думаючи про сон, наполягла на своєму. Навіть тепер думаю не раз, якби вони тоді не пішли у приміщення, можливо, й загинув би хтось із нас. А я була одягнута у великий резиновий плащ з капюшоном, який геть до чобіт був, тож дощ не страшний. Якби ж то не гроза! Ми тільки перегнали корів, вони вже горбок минули і спустилися на низовину. Худоба стала на місці, як вкопана, — також була налякана. А я якраз вийшла на той горбок, та як блиснуло – і прямо у мене. Нічого не пам’ятаю, тільки дощ. Але перед цим я вимкнула мобільний телефон. Він, до речі, «пережив» грозу неушкодженим — залишився цілісіньким і справним.

В ОДНІЙ СІМ’Ї – ТРОЄ ПОТЕРПІЛИХ ВІД БЛИСКАВКИ

Надія Овсіївна, аналізуючи, як вижила після такого сильного удару, говорить, що мала добрий захист завдяки тому резиновому плащеві, який прийняв вогняну стрілу на себе і повністю сплавився. А ще припускає неймовірне: сила молитви і дух… свекрухи. Але на все воля Божа. — Мене свекруха по першому чоловікові дуже любила. Коли помирала, навіть заставила синів, невісток і дочку поклястися, що мене ніколи не скривдять. Мій чоловік на той час уже був у потойбіччі, і хоча прожили ми з ним одинадцять років, та дітей у нас не було. Можливо, враховуючи, що я одна, як сиротина, й наказала своїм дітям шанувати мене. І мене ніхто з них не кривдив, усі, як рідні. Ще й зараз племінники по чоловікові, що б не сказала, завжди і допоможуть, і підтримають. Хоча я вже вдруге заміжня й маю з нинішнім чоловіком двох діток. Свекруха навіть подарувала мені свої золоті сережки, хоча мала рідну дочку і внуків. Та її сережка й прийняла розряд блискавки на себе, повністю розплавилась, її просто не стало. — Не знаю, чи то співпало так, чи то чиїсь гріхи на сім’ї свекрухи, — продовжує розповідати Надія Овсіївна. — У неї від удару грому загинула дочка. Саме тоді жнива були і вона вийшла в поле в’язати снопи. Ніякої грози не було. Показалась невеличка хмарка і тільки раз гримнуло, та й то не дуже, але якраз влучило у неї. І син її потерпів від грозового  розряду, але не дуже. Під час грози в хаті з розетки вискочив клубок вогню, тоді говорили, що це була кульова блискавка. Його тоді хутчій прикопали в землю і він вижив. Від блискавки дісталося і мені, невістці. Блискавка влучила у Надію на очах її чоловіка, який був трохи поодаль від неї. Побачивши, що сталось, кинувся до дружини. Вирішив, що вона уже мертва, але став хутчій робити масаж серця. Коли відчув, що Надія дихає, став кликати на допомогу людей. Невдовзі приїхала «швидка». — Я пам’ятаю, як у лікарні розрізали на мені одяг, більше нічого. На третій день прийшла трохи до тями. П’ять днів медики боролись за моє життя в реанімаційному відділенні центральної районної лікарні, а далі цілий місяць у Луцьку, в кардіологічному відділенні, в опіковому центрі міської клінічної лікарні №2. Яке тільки хороше ставлення лікарів, всього персоналу до хворих! Як до малих дітей, з любов’ю, турботою. Помаленьку виходили мене, але додому повернулася я ще зовсім безсилою, лежачою була. Старалася жити, але сумнівалась, чи виживу. Навіть священника кликала, аби висповідатись. Задумала, якщо на Покрову, це десь через місяць, зможу піти до церкви, значить, житиму. Сусідка автомобілем завезла до Божого храму. Приклонилась я до ікони Божої матері. Всю службу проплакала. Тоді до мене підійшла якась бабуся, я її ніколи раніше не бачила, й говорить: «Дитино, не шкодуй себе, бо пропадеш…». Не знаю, чи то насправді бабуся була, чи то привиділась. Бо скільки не шукала її потім серед прихожан у церкві, більше не бачила. Але після її слів старалася ще з більшою силою боротися з недугою. Отак і вижила. Тільки ось постійно болить голова, видно, судини попеклися, і я постійно на таблетках. Надія Овсіївна розповідає, що на її біду тоді відгукнулося багато людей, здавали кошти на лікування родичі, сусіди, знайомі, жителі «Старого» Ратного, прихожани Різдво-Богородичного храму, працівники МНВК, районне управління соціального захисту, селищна рада, особливо велика сума надійшла від колективу «Вітаут», що на базі хімзаводу, де раніше працювала. Тож і до сьогодні Надія вдячна всім за допомогу і молитви. Надія Шелест говорить, що їй не один раз на віку клалася смерть, але, видно, так Богу угодно, щоразу виживала і продовжує жити, за що й дякує Богу. А грому, блискавки, як не дивно, не боїться…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ