Трагедія сталася в четвер після 11-ї години дня на будівельному майданчику в Ратному поруч із автозаправочною станцією, де ведеться будівництво 5-поверхового житлового будинку.

Коли кран піднімав корито з будівельним розчином на третій поверх, у нього обірвалася стріла. Кранівник, видно, ще не встиг її повернути, і вона впала прямо на те місце, де стояла бетономішалка і де працював робітник. Удар прийшовся йому по голові і чоловік загинув миттєво. Перед купою піску лежали складені одна на одну бетонні панелі перекриття, і стріла своєю вагою буквально перебила надвоє верхню з них.

Причина падіння стріли банальна: обірвалися троси, які її утримували. Чому? Очевидно, що від старості. Бо, судячи з вигляду того крана, він міг працювати ще на будовах соціалізму за часів Радянського Союзу. Тож слідство має встановити, де будівельна компанія взяла того крана, хто й коли його востаннє перевіряв і хто допустив до роботи, чи були дотримані вимоги правил техніки безпеки.

Винних назве суд, але сім’ї загиблого від цього навряд чи стане легше, тому що ніхто не поверне їм сина, чоловіка, батька…

А в 40-річного Віктора Кузьмича залишилася дружина з трьома малолітніми дітьми – двоє школярів молодших класів і одна дитина ще відвідує дитсадок. Кажуть, що чоловік збирався звільнитися з того будівництва і, виходячи з дому, сказав дружині: «Ну, сьогодні вже останній день іду на роботу.»

Але вражає інше. Про смерть чоловіка дружині повідомили не з будівництва, а робітники, які неподалік споруджують приватний будинок і знали загиблого. Та коли вона приїхала туди, до неї ніхто з керівництва не вийшов (будівельний майданчик обгороджений дощаною загорожею). Жінка три(!) години криком кричала і билася в істериці перед закритими ворітьми, поки поліція проводила слідчі дії, як сказав начальник райвідділу Канонік людям, що зібралися там, бо на той час вже приїхали з Бродів і рідні дружини загиблого. Лише десь близько 15-ї години їх пустили на територію будівництва для упізнання. Потому правоохоронці залишили родичів самих і пішли зі свідками у вагончик, де продовжували писати протоколи. Це тривало ще з півгодини. І аж тоді нарешті ви-кликали якогось буса, щоб відвезти тіло загиблого у морг. Бо весь час воно знаходилося на місці трагедії, хоч з її часу минуло більше трьох годин!

Зрозуміло, що ця процедура необхідна. Але збоку все це ви-глядало, ніби театр абсурду. Якось не по-людськи.

Дмитро МОРОЗ