Скільки б мама з татом не торували свою стежину на могилу сина, – а біжать мало що не кожного дня, як тільки зранене серце і душа відчують велику потребу обняти рідну дитину, мовчки поспілкуватись з нею, зронити, здавалось би, уже висушену сльозу, засвідчити їй про свою вічну і незгасиму любов, на могилі сина — живі квіти.

Їх приносять не лише рідні, а й однокласники, сусіди, друзі і знайомі, вшановуючи пам'ять, віддаючи шану солдату, який віддав життя за землю, на якій народився і жив, на якій його предки споконвіків, за — Україну. І згорьовану маму, яка вже впродовж трьох років оплакує нічим не виліковну біду, не зламати — вона, проста селянка, за вільну незалежну і соборну Україну, за яку й віддав життя її син — Микола Іванович Повх.

П'ятого червня Миколі виповнилося б 24 роки. Який прекрасний юнацький вік! Та, на жаль, його земне життя завершилося три роки тому 26 липня… І вже йому не бачити розквіту весни, прекрасного буяння літа та багатої чарівної осені, не завмирати від полум'я кохання, не милуватись, не тішитись життям…

Микола одним із перших у районі пішов на захист своєї держави, був мобілізований 10 квітня 2014 року, і перший, хто повернувся додому в рідне Велимче у… труні. Тоді, здається, плакав весь район, все село, люди з округи плакали й молились, щоб інші сини інших матерів додому вернулися живими, щоб не стогнала від болю рідна земля… Його труну з тілом несли на руках, віддаючи шану і повагу, засвідчуючи свою глибоку любов до солдата-односельчанина, життя якого обірвала жорстока ворожа куля на Сході України, юнаки, молоді чоловіки села, військовослужбовці…

Хіба можна передати біль втрати сина у розквіті сил?! Та ще й такого сина, як Микола Повх? Про нього у селі тільки хороші слова, тільки світла пам'ять. Добрий, щирий, добродушний…

Пригадую, тоді, під час похорону, припадали до тіла сина згорьована мама, тато, який, почула, шепотів: «Прости мене, сину, що рано будив, прости все, що можеш, а що не можеш — не прощай»…

Простив усе… І свою любов до батьків засвідчує у снах. Приходить до них гарний, вродливий і мужній у військовій формі, буває, з провісником якоїсь події, звертаючись «Мамо!», «Тату!»… І хіба не кинешся у сні, що ось, нарешті, син вернувся, він є, живий, здоровий… Та сон минає… А життя продовжується, і потроху вчить батьків жити без Миколи.

Микола Повх за особисту мужність і героїзм, виявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно. Мама й не стримувалася, коли їй та батькові Миколи вручали цей орден під час урочистості, яка відбулася у Ратному у липні 2015 року з нагоди 71-ї річниці визволення району від німецько-фашистських загарбників. Тоді на мітингу серед його учасників зависла тиша, всі у скорботі пом'янули Миколу, мовчки висловили співчуття батькам і рідним…

А у травні минулого року на сесії Велимченської сільської ради депутати одноголосно вирішили перейменувати вулицю Грабівську на імені Миколи Повха, а вулицю імені Франка – на ім'я ще одного загиблого учасника АТО з Велимчого – Дмитра Коляди. Шанують їхню пам'ять і в школі, в якій навчалися. При вході до школи — меморіальні дошки обом загиблим колишніч учням, у фойє школи — пам'ятний стенд з їхніми портретами — і вічно живі квіти та вогонь свічки…

Сьогодні до бабусі Наталії, до дідуся Івана горнеться внучатко, Веронічка — дочка іншого сина, Федора, який разом із сім'єю проживає під одним дахом із батьками. Федір уже не їздить на заробітки у Москву, бо саме російські агресори нахабно вступили на частину української землі і жорстоко забрали життя у його єдиного брата Миколи…

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

с. Велимче