«НЕ ДОСЯГНЕМО МИРУ,  ДОКИ ПРИ ВЛАДІ КОРУПЦІОНЕРИ»

не досягнемоЦе слова заболоттівчанина, волонтера Святослава Головія, які не є чимось новим для пересічних людей. У нашому сьогоденні так і виходить, що для одних війна — горе та втрачені життя, а для інших — процвітаючий бізнес. Через низьке забезпечення армії волонтерство набуло всенародного масштабу в Україні. Основний девіз у волонтерів, людей, які добровільно займаються безоплатною суспільно корисною діяльністю: «А хто ж, крім нас!», а військовослужбовці часто називають їх: «Наші ангели-охоронці».
— Я і дружина — підприємці. До цієї діяльності працював у держлісгоспі помічником лісничого, згодом лісничим, начальником нижнього складу, відповідну й освіту маю. Добросовісно сплачуємо податки, бо розквіт держави залежить, насамперед, від кожного з нас, — каже Святослав. — Не сплатив сьогодні податок, то чого завтра обурюватися, дивуватися, що пенсії немає чи допомоги? А звідки ж вона візьметься? Пам’ятаю, це ще було на початку 2014 року, робила покупки у нашому торговому контейнері жінка з Білорусі і між іншим допитувалася: «А кто у вас враг главный? Путин, да?». Відповів їй, що корупція. Невже колись думали, що в Україні війна може бути? Якби у нас не було корупції у владі, то тої війни й не було б, або якщо й була б, то, можливо, жорсткіша та коротша. Кому війна, а кому бізнес. На вищому рівні йде торгівля із агресором. А цвіт нації страждає. Така істина, що розумні люди, які чогось прагнуть, нашій державі не потрібні. Навпаки, треба виконавці і якоюсь мірою тупуваті, бо такі не можуть піти проти керівництва. За 200 гривень будуть голосувати. Когось рятують ці гроші? Ні! А все одно масово продають свої голоси і, що парадокс, розносять ті гривні, здавалося б, серйозні, солідні люди.
— Скажіть, коли Ви вперше почали займатися волонтерською діяльністю, з чого все починалося?
— Волонтерство моє почалося у 2015 році зі знайомства із ратнівчанином, волонтером, надзвичайно хорошою людиною Вадимом Дейнекою. Знав, що він їздить із гуманітарною допомогою на Схід. Тож запитав, чи можна передати передачу для свого кума, друга дитинства Івана Галенди, який був заступником командира першого взводу десантно-штурмової роти 80-ї аеромобільної бригади, брав участь у боях під Авдіївкою, тримав оборону Донецького аеропорту. Поцікавився тоді у Вадима, чи можна з ним поїхати. Я вважав це за честь. А, як виявилося, то не дуже хто й хотів їхати. З тих пір здружилися. Звичайно, у першу поїздку їдеш, то трохи лячно, бо не знаєш, що тебе очікує. А повертаєшся додому, відразу плануєш наступну. Воно так тягне, що не передати словами. Хто поїде на Схід, то зовсім іншими очима дивиться на світ. Там міг бути кожен. А те, що ми тут щось зібрали хлопцям та завезли, це дуже мало. Сама поява земляків за 1200 кілометрів від рідного дому для них неабищо значить, вони відчувають підтримку, було, що й мужні чоловіки зі слізьми на очах нас назад проводжали... То про що тут ще можна говорити?!
— Чула таке висловлювання, що якби волонтери менше доставляли хлопцям самогону, то, можливо, вони не так би й пили ту оковиту?
— Алкоголізм — це біда усього суспільства, яка зародилася не в армії. Скажу словами, які почув якось, що армія — це зріз суспільства, куди потрапили люди пересічні. Якщо людина на «гражданці» вживала, то що їй може завадити там, хоча із цим жорстко борються. Але, якщо людина п’є, то знайде, де хочеш. Пам’ятаю, приїхали у Лисичанськ на 19 січня, Водохреще. Нас зустріли хлопці зі Львівської бригади — жодного натяку не було, що хтось випити хоче. Хлопці підтягнуті, ввічливі, чемні. Ми були вражені. Так що це від особистості залежить. Строкову службу сержантом проходив свого часу у Німеччині, тож маю хороший життєвий досвід.
— Дружина Вас підтримує, можливо, й сама долучається?
— Звісно, переживала, коли я в дорогу відправлявся, але потім змирилася. Навіть хлопцям вареники ліпила. Підтримують і діти, маю вже й внучку. Син вчиться на економіста в Івано-Франківському національно технічному університеті нафти та газу, додатково на військовій кафедрі. Донька в декретній відпустці, має юридичну освіту. Хочу сказати, що на Сході та ж небезпека, що й тут, у нас на дорогах. Але дехто любить нагнати собі героїзму. На передову ніхто ж не пустить, там є блокпости. Попередять, куди можна їхати, а куди ні. Дивує, коли запитують: «Ну, то ви уже оформите учасників АТО?». У мене у свідомості не вкладається, чого такі думки, що їздять на Схід, щоб копійку «збити» або преференції собі заробити. От, не йметься декому і все. Поїздка — це 1200 кілометрів в один бік. По самій зоні наїжджали приблизно 800 км. По коштах – це тільки технічні витрати — плюс-мінус 7 тис. гривень виходило. Тож, щоб поїздка була з користю, битком набити бус потрібно. Тепер у зборі продуктів відпала необхідність, приїдеш, то ще й нагодують. А у перші роки було таке, що хлопці навіть картоплі не мали. Експрес-доставкою, наприклад, «Новою поштою» можна відправити адресну посилку на Схід, коли замовляють генератори, бензопили, взуття, форму та інше. На найнеобхідніше складаються небайдужі підприємці та пересічні люди, купуємо та відправляємо. І я вам скажу, якась така тенденція, що менш забезпечені більше переймаються і, хто долучився із самого початку до волонтерської роботи, той підтримує й до сьогодні. Підтримую зв’язок із волонтерами з інших областей. Минулого місяця з делегацією з Ратного їздив до Луцька на презентацію книги «Дороги до Щастя: круїзно-волонтерські нотатки» військового волонтера Юрія Тира. У мирному житті автор мав транспорт-ну фірму, їздив по всій Європі, але змінив хорошу роботу на волонтерство. З липня 2014 року волонтерство – це, як він каже, його «хвороба», адже побачив, що це вкрай потрібно. Займається тим, що возить на виступи у зону АТО артистів: Арсена Мірзояна, Сашка Положинського, групу «Тік», «95-й квартал». Серед наших волонтерів з району хочу відзначити, окрім Вадима Дейнеки, Віктора Міщука, Юрія Пінкевича, Сергія Лідовського, Бориса Хоцевича, Сергія Лесика, Валентина, Олександра Чернецьких, Олександра Оніщука, Оксану Шевчук, Наталію Круглій, Валентину Глущук, отця В’ячеслава Симоновича, Галину Кульбачинську, Віктора Романика, Тамару Северин, Володимира Луцюка, Леоніда Касянчука та багатьох інших. Ці люди дійсно із великим серцем, але нам мало що вдалося б без підтримки небайдужих жителів району, без діток, які зігрівали серця військових в зоні АТО своїми теплими малюнками.
— Дякую Вам, Святославе, за розмову. Принагідно вітаю Вас та усіх волонтерів із Міжнародним днем волонтера, який відзначали 5 грудня, та із Днем благодійності, який відзначатимуть завтра. Ви ще раз підтвердили, що волонтер – це не професія, а поклик серця.
Леся ГРІНЧУК

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>