18 грудня мине три роки відтоді, як у зоні АТО, під Лисичанськом, рятуючи волонтера, загинув уродженець селища Заболоття Леонід Луцик. Час іде, а біль не втихає.

І до сьогодні ятриться рана в серці Леонідового батька Петра Івановича. Ділиться він своїм горем із донькою, невісткою та внуками, які живуть у Львові, а ще – з небайдужими до нього заболоттівчанами, волонтерами, які намагаються розрадити серце чоловіка, допомогти. Бо через півтора року після того, як загинув син, не стало й дружини Галини Володимирівни.

Із важким тягарем на душі пригадував Петро Іванович, як зростав їхній Леонід. Він народився 28 серпня 1984 року. Строкову службу проходив у 2002 році у десантних військах у Львівській області. Вищу освіту здобув у Львівському національному університеті ветеринарної медицини імені Гжицького, працював у приватній фірмі будівельником. У 2008 році одружився. Подружжя Леоніда та Оксани Луциків дало життя двом діткам – синочкові Володимирові та донечці Вікторії.

Леонід завжди спішив додому, у рідне Заболоття. З маленького надто любив природу. Він щоразу йшов до лісу по ягоди, по гриби. Його захоплювали блакить озер і шум лісів.

У липні 2014 року Леоніда мобілізували до лав Української армії. Підготовку проходив у Яворові, після чого 28 серпня, у день тридцятиліття, бійця відправили в зону АТО. Напередодні цих подій він із дружиною Оксаною планував їхати в Канаду, де проживають її батьки. Але отримав повістку і плани змінилися. Оксана поїхала сама. Там, за кордоном, і дізналася про загибель чоловіка. Батькам Леонід про службу в АТО не розповідав. Повідомив, що їде з сім’єю в Канаду, а насправді охороняв українські рубежі.

Той день Петро Іванович пам’ятає похвилинно. Каже, що вранці на телефон дружини зателефонувала старша донька Леся і попросила дати його батькові. Колі він обізвався, сказала вийти на вулицю. Вийшов, а в слухавці пролунало:

— Наш Льоня загинув! Тільки мамі зразу не кажіть. Вона цього не витримає!

— Як? Як загинув? Він же у Канаді! – не йшли думки з батькової голови. Але повернувся в хату, сів на дивані, а дружина, ніби відчуваючи неладне, все допитувалася, що сталося. Перепитав у неї, чи міцне серце має, і сказав, що син загинув, що був не в Канаді, а на війні. Дружина втратила свідомість. Побіг Петро Іванович до сусідки Марії – медички. Вона привела Галину Володимирівну до тями. Потім приїхали родичі, донька зі Львова, батьки зібралися і поїхали на той важкий похорон. Поховали Леоніда Луцика 22 грудня на Личаківському кладовищі, на полі почесних поховань № 76. Він, солдат, снайпер 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, навіки зостанеться у спогадах рідних і близьких доброю, хорошою людиною, хоча прожив на світі лише 30 років, прослужив у лавах Збройних Сил України тільки п’ять місяців.

Товариші по службі розповіли рідним, що пізно ввечері 18 грудня він побачив, що в небезпеці вибуху гранати опинився його побратим, волонтер із Калуського району Івано-Франківської області. Мить – і смертоносна граната вже була у руках Леоніда. Він обхопив її обома руками, та вона вибухнула. Шансів вижити в Леоніда не було. Волонтера, якого він рятував ціною власного життя, зачепило осколком, і він також помер. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" Леонід Луцик нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

А рідні… Вони страждали і страждають до сьогодні. І якби ж тільки це! Бо на смерті Леоніда лихоліття сім’ї не закінчилися. Дуже швидко, як вогонь свічечки, згасло життя згорьованої матері. Коли Галина Володимирівна дізналася, що в неї рак крові, вже було дуже пізно. Лікарі-онкологи і в Луцьку, і в Львові констатували, що хворобу спровокував сильний стрес. Спочатку вона не зважала на незначне підвищення температури тіла, а коли піднялася до надто високої, звернулася в лікарню, та було вже пізно. Знайомі Галини Володимирівни розповідають, що вона завжди мріяла бути поруч із Леонідом. Вони з чоловіком планували, що продадуть усе господарство, куплять собі якесь житло неподалік від Львова і будуть поруч із дітками, з внучатами. А тим часом до бабусі дуже сильно прив’язався внучок Володимир. Як дві краплі води, він схожий на Леоніда. І хоч на момент його загибелі хлопчикові було лише п’ять рочків, він добре пам’ятає тата. Коли приїздив до бабусі, просився до лісу – по гриби, по ягоди, як і колись маленький Льоня. Радо чекав на її приїзд до Львова. А ще у нього була велика мрія: щоб бабуся приїхала до нього на свято першого дзвоника і завела його на перший урок.

Галина Володимирівна померла 26 серпня 2016 року, так і не дочекавшись першовересня внучка. Володимирові про її смерть сповістили тільки згодом. Не хотіли травмувати дитини. Він дуже засмутився, що бабуся Галя не приїхала до нього на свято, а у відповідь почув тільки, що вона дуже хвора. Зараз хлопчик у другому класі. Його сестричці Вікторії уже чотири рочки, а коли загинув тато, було тільки півтора.

Петро Іванович залишився сам-один у Заболотті. Півтора року тому переніс складну операцію із заміни кульшового суглоба. На це і не сподівався, бо операція коштувала величезних грошей, а їх у сім’ї не було. Тоді заболоттівські волонтери звернулися до депутата обласної ради Володимира Бондаря і він не відмовив у допомозі сім’ї загиблого учасника АТО. Петру Івановичу зробили операцію безкоштовно. Був довгий курс реабілітації, але сьогодні чоловік ходить власними ногами. Запитала у нього, чи буває тепер у Львові, на могилі сина. Він розповів, що майже щомісяця їздить до доньки, до невістки з внуками, відвідує могилу Леоніда. Ось і зараз лише кілька днів тому повернувся додому, у Заболоття. Їздить до Львова, бо так йому легше, бо там він не сам, а з рідними, з дітками, які так нагадують йому Льоню.

Так рано обірвалися життя. Не судилося здійснитися мріям. Скільки може витерпіти людське серце? Скільки горя судилося пережити? Знову наближається ця дата, і знову біль стискає груди рідних. А зрозуміти їх можуть тільки ті, хто так само безглуздо втратив чоловіків, синів, братів на тій війні. Заболоттівчани висловлюють щирі співчуття рідним Леоніда Луцика і вірять, що за земний подвиг із порятунку товариша Бог винагородить його найвищою нагородою – Царством Небесним.

Марія ЛЯХ