Звернутися до редакції спонукала стаття в газеті «Ратнівщина» від 6 жовтня 2015 р. за підписом М. Михалевича, директора Кортеліського історичного музею, «Наш президент».
В цілому погоджуюсь з аргументами і фактами, які висвітлені в даній замітці. Я, як ніхто з того часних керівників села, добре знав сім’ю В. М. Корнелюка. Згідний з словами автора, що батьки Василя Мироновича, прості люди, виховували дітей працею.
Я згадую батька покійного, бо в той час, як я працював головою виконкому сільської ради, а він працював зав. магазином «Господарчі товари». В процесі роботи, як голови виконкому потрібно було заготовляти молоко, м'ясо, яйця, вовну. Був доведений план. Кожен день, тиждень контроль з боку бюро райкому Компартії. За невиконання – загроза виключення з партії, не буде роботи в районі, посадимо в тюрму. Через магазин під заготовку завозились комбікорм, холодильники, пральні машини і інші дефіцитні товари. Ми були спрацьовані.
Свого часу я вже писав в газеті «Ратнівщина», що я його, Василя Мироновича, навчав не лише німецької мови, а й історії. Він був в класі не лише старостою, комсоргом, а й вожаком всієї школи. Напевно, повторююсь, в процесі навчання і виховання в 10 класі часто траплялися зриви уроків. Для мене, як керівника установи, це було «ЧП». Запитував: «Де корінь зла?». Викликаю Василя в кабінет. Відбулась пряма відверта розмова. Я йому сказав, що зриви без тебе або твоїх ідей не обходяться. Розкажи правду. Так не може бути постійно.
Він відповів: «Я скажу на ваше запитання дуже просто. На своїх педрадах і нарадах говоріть вчителям, що, йдучи на уроки, потрібно серйозно готуватись. Я не можу змиритися, що протягом уроку вчитель більше 20 разів заглядає в книжку і лише кілька разів на учнів. Я дану тему із своїми однокласниками вже прочитав в сільській бібліотеці. Нам такі уроки не потрібні. І ми пішли відпочивати».
Там, де Меморіальний комплекс, стояла хата-пустка. Там була піч і все інше. «Макаренці» пекли картоплю, курили, для них було весело. А коли запитую батьків, чому сина не було в школі, чув відповідь: «Я його послав в школу, а ви там, вчителі, розбирайтесь».
Повертаюсь до того, що написано автором статті. Я, як очевидець конкретних подій, шкодую, що Василь Миронович в свої 39 років мало зробив для жителів району.
Автор згадує, що 1983 році він був призначений зав. парткабінетом Ратнівського РК Компартії України, де затримався 6 років, але мало хто знає, як він опинився на цій посаді. Будучи зав. оргвідділом райкому партії, мені доводилось вирішувати багато кадрових питань. На той час у відділі працювали: Лукашик М. І., екс-голова районної ради, Луцюк А. М. і Кокалюк Ю. М. – підприємці, Криса В. В. – пізніше працівник прокуратури, Безушко Д. І. – пізніше інструктор ОК КПУ, очолював асоціацію фермерів області на початку її створення, Мельник В. Д. – інженер-електрик РЕМу.
А. А. Хомич – тоді перший секретор РК КПУ, викликав мене і сказав, що потрібно шукати людину в апарат райкому на посаду зав. парткабінетом.
Довго радились. Не всі пропозиції проходили. І ось я згадав про свого колишнього учня Василя Корнелюка, який на той час працював в Кортеліському історичному музеї. Вніс пропозицію: на посаду взяти Василя. А.А. Хомич завжди доскіпливо ставився до підбору кадрів. Мою пропозицію доручив перевірити Луцику І.С. – другому секретарю РК КПУ (до речі – виходець із села Гута нашого району), який увечері відвідав хутір Ягідкове, поспілкувався з батьками і залишився хорошої думки про рідних покійного та згодився з пропозицією оргвідділу. Перший дав добро.
Я не буду вникати в деякі недоліки в роботі Василя Мироновича, вони є в кожного із нас.
Не буду затруднювати читачів, але справжню причину піти з апарату РК КПУ знаю я і покійний.
Я ніколи не чув від Василя Мироновича про так звану «тактику клопа», про яку згадує автор статті.
І останнє. 8 жовтня 1995 року на мою квартиру черговий міліції десь після третьої ночі дзвонить і розшукує мою дружину, яка на той час працювала заступником голови райдержадміністрації, тому що у квартирах голови райдержадміністрації і його першого заступника телефони не відповідали.
— Ставлю органи влади до відома, що в районі села Вужиськ трапилась автокатастрофа – загинув народний депутат України Корнелюк Василь Миронович, – промовив міліціонер, — наша служба виїхала на місце події.
Знаючи добрі стосунки покійного з Бохонюком В. Й. – головою райспоживспілки, я передзвонив до нього на квартиру. Він був приголомшений. Сказав: «Одягайся, я зараз буду в тебе». Через 10 хвилин ми були на місці аварії. Картина жахлива. Автомобіль «ВАЗ» – так звана «вісімка» — модель стояв з вивернутим лівим колесом по ходу в бік Ратного.
Поряд біля дерев група людей намагалась поставити автобус «ЛАЗ» — фабрики «Веснянка». Чути було крики, зойки потерпілих.
Версія автопригоди: автомобіль «Жигулі» на великій швидкості зіткнувся лоб в лоб з автобусом, який повертався з весілля з-під Прикарпаття.
Сьогодні в моїх очах стоїть картина: покійний їде живий, схилився на сидіння в білій сорочці, значок депутата, на руках тримає буханець хліба, збоку велика сушена рибина. Напевно, це подарунок від прихожан села Броди, де він вдень був на відкритті церкви.
Я разом з Бохонюком В. Й. з допомогою монтировки мілі-цейської відкрив дверцята автомашини, бо перед цим була думка привезти електрозварювальний апарат.
Тіло було ще теплим, поклали його на узбіччя на покривало, яке було в машині. Почало світати, зріс потік машин. Жіночка, жителька села Вужиськ, підказала нам, щоб тіло покійного опустити на моріжок далі від догоги, від пилу дорожнього. Прикро, що злі язики коментували трагедію – що був такий сильний удар, що тіло покійного вилетіло в рів.
Як очевидець навів цей факт для майбутнього покоління.
Василь Краглик,
пенсіонер смт Ратне