Ніхто не знає, де та правда.

Ніхто не скаже, де вона.

Яке чекає на нас «Завтра»,

І нащо є у нас війна.

Та є – що є, і маєм знати,

Що Україна в нас одна –

Єдина, рідна, як та мати,

Що сина з фронту вигляда.

А син далеко, десь на Сході

Кордони наші захища.

І перемир’я у нас ніби,

Та смерть летить із-за куща.

Там день прожив – і слава Богу,

Там недоїв і недоспав.

А тут – воюють за дорогу –

Не там проїхав, не там став.

Не знаєте ви, добрі люди,

Що то насправді є біда,

І що таке, як смерть усюди,

І як то – дефіцит – вода.

І як там діти, що під «Гради»,

А не під пісню засинають.

Як гинуть хлопці, ті солдати,

Яких так вдома всі чекають.

Як з неба замість птаха – куля

Летить з тобою привітатись.

Як мати жде дзвінка від сина –

В тім, що живий, переконатись.

Не знаєш ти, моє село,

Як видихаєш після бою

І, як радієш: «Пронесло»! –

А отже – стрінемся з тобою.

Тож, люди, маючи – цінуйте

І перед Богом не грішіть.

Один ви одного шануйте

І, як учив Господь, любіть!

А нас ви, люди, не судіть:

— От, поприходять, п’ють, дурні…

Що нам прийшлось там пережить,

Вам не присниться в страшнім сні.

Вам не дано такого знати,

Як переймає страхом подих,

І як пече той біль утрати,

Коли братів везуть двохсотих.

Ми воювали не за славу

І не за гроші й нагороди,

І не за владу. За Державу!

За тебе, рідний мій народе!

Ми там робили свою справу,

Щоб вдома мирно все було.

Нехай не вмре козацька слава.

Тож процвітай, рідне село!

Руслан МИРОНЮК,

учасник АТО

с. Річиця