Летять у вирій журавлі, десь далеко в степу розвиває вітер гриви коней, тихо схилились до води верби, старовинна церква, полум'яні маки, тріо скрипалів, звичайна сільська дорога, портрет коханої дружини — це все сюжети картин, які написав мій дідусь.

Чи мій дідусь художник? Так, художник, який лікує. Чи він лікар? Так, лікар, який малює. Тепер уже важко сказати, хто він більше. Десятки картин, сотні врятованих життів. Почалося це все багато років тому…

Затамувавши подих, я легенько торкаюся сторінок його життєвої книги.

Тихо хлюпоче вода, підганяючи човен до берега, шелестить ліс, живою водою б'є джерело, пахне свіжою травою, і десь там, у квітах, примостилася хатина. Тут, у мальовничому поліському селі Датинь, народився мій дідусь — Федір Васильович Колотюк. Разом із ним народилося величезне бажання малювати. Але батьки вважали, що, крім малярства, синові потрібна якась важливіша професія. Отож він і вирішив стати лікарем.

Як водилося в ті часи, молодого спеціаліста відправили в далеке, оточене болотом село. Скільки разів доводилося пішки діставатися до найвіддаленішого хутора! Чи було йому важко? Можливо. Але він розумів, що в його руках чиєсь життя. Лише він був єдиним порятунком. Не було тоді ні реанімобілів, ні карет швидкої допомоги. Була лише палка віра й величезне бажання допомогти. Там він і знайшов свою долю: красуню дружину, яка згодом подарувала йому двох доньок.

Через кілька років Федора Васильовича запросили працювати до районної лікарні. І ось уже 34 роки трудиться він у відділенні швидкої допомоги. Скільки тривожних дзвінків, складних викликів!.. Пронизливо виє сирена, мчить «швидка», напруження, рішучі, виважені дії — і ще одна перемога. Та, повертаючись після чергування, він береться за пензля. І оживає в ньому великий художник. Можливо, мистецтво допомагає йому долати життєві труднощі, додає сил. Малює він не лише для себе, але й для людей. Багато друзів милуються його роботами, подарованими до дня народження. Картини мого дідуся прикрашають кабінети адміністрації району. Неодноразово відбувалися його виставки в нашому селищі і в обласному центрі.

Дідусь завжди активний і намагається брати участь у суспільному житті. Коли було оголошено конкурс на створення ескізу герба Ратнівського району, він теж брав у ньому участь. І саме запропонований ним варіант був затверджений.

Дідусь багато читає, зібрав величезну бібліотеку, намагається не змарнувати жодної хвилини життя.

Він може змайструвати меблі для кімнати, зробити мереживне крісло з лози, смачно зготувати борщ.

Як багато поєдналося в цій людині: великий талант, щира душа, відданість професії, бажання жити для людей, вміння цінувати сім'ю і родину!

Чимало людей із вдячністю згадують його ім'я. Напевне, і він на все життя запам'ятає сповнені надією очі матері, яка плаче над непритомним дитям. Що відчував дідусь тоді, що думав, коли боровся за маленьке життя? Він просто робив те, що повинен був робити.

Я думаю, що він у свої шістдесят п’ять щасливий, адже робить те, що приносить йому задоволення, не очікуючи слави чи всесвітнього визнання. Його життя  – хороший приклад для наступних поколінь. Я щаслива бути онукою такої великої людини!

Оля ГОНЧАРОВА,

онука

смт Ратне