Кінооповідання – це твір учениці НВК «ЗОШ І-ІІІ ступеня – дитячий садок» с. Самари-Оріхові Тетяни Трофимук, яка стала дипломантом міжнародного конкурсу «Життя – тобі...» – Ред.

  (Кінооповідання)

  Скорбота і горе настигли мене; заповіді твої — утіха моя.

  Псалми Давида

Сивим димом прив'язалася до неба земля, чорний крук причаївся в недовгому чеканні. По кукурудзяному полю розсипалися феєрверки із «Градів». Агов, доле, я возвеличу тебе піснями!.. Утіш серце моє украденим ще на добу безсмертям... Ба, на півднини... Гай-гай, на годину... Під ногами пульсує збитий берцями ґрунт. Це звідти, з отих найближчих житлових кварталів, тривожними ритмами котяться клуби повітря. І зриває вітер хустини із засмучених верб та беріз. Нащо вам вкривати посріблені порохом голови? Весна? Просвітління?  Солодка мрія нехай не приспить стомлену пильність. Чи є межі героїзму людського? Для щирого братерства не потрібні  правдиві свідки. І вмирають на півдорозі думки. Події розлітаються по світі радіоактивними словами або ж попелом. У зими немає весняних надій. І сподівань немає. Тиха днина – усьо-го лиш затишшя перед черговим порушенням слова.

Натягнуті, як струни, нерви, усі жили – рветься з грудей одна велика молитва. Чому ж не почута? І плаче небо непідкупним дощем! Так, діточки, треба, судилося...

Вишневий сад, справжній, як у Шевченка! Маленький Івась бавиться, але не Катеринин. Марія та Семен з альтанки спостерігають за синочком, очей не спускають, не можуть натішитися. І причина є такої пильності. Ще в юності Марії  поставили страшний діагноз: ніколи не матимеш дітей. Вона, звичайно, довго лікувалася, та  марно. Перед тим, як побратися із Семеном, чесно про все йому розповіла. Але Мухіббі, що в серці поселився разом із коханням, нашептав тисячу казок зі щасливим кінцем. Сила любові воістину всевишня! Вони удвох оберігали цей дар – своє дитя – як зіницю ока, леліяли, із терпінням долали маленькі неприємності, тішилися успіхами, спритністю й розумом сина.

Іван усміхнувся. Часто любив він згадувати минуле, обожнював  переглядати в пам'яті, як кольоровий сон, хоч не довге, але радісне й безтурботне дитинство. Навчився оцінювати не з примусу, він ніколи нічого не робив із примусу... Як і тоді на Майдан пішов, щоб бути серед тих, хто виступив проти системи. Високі слова звучали зі сцени, підхоплювалися загальним потоком. Красиві слова, правдиві слова. І впали від куль першими чисті серцем із застиглим закликом на губах: «Борітеся — поборете!»

Плачу над долею гіркою, народе... Хто вклав у твоє єство страшну змію жадоби до збагачення? Чому в руках у братів зброя?

— Це ваша ахіллесова п'ята, — чути у відповідь.

— А ми намастимо її єлеєм каяття, прикриємо її подорожниками всепрощення. А ми...

— Ви не вчитеся на своїх помилках. Звикли все життя підлаштовуватися до когось, чекати на руку допомоги.

— Але ж серед нас так багато талантів, наші люди – трударі.

— А скільки покидьків?

— Та їх усього дріб'язок!

— То чому дозволяєте буяти їм пишними чагарниками?

— Уже вийшли знищити.

— Буде нелегко.

— Так. Уже зрозуміли.

— Ще прийдуть вовки в овечій шкірі...

— Голосе! Хто ти?

— Я – вічний дух історії.

— Підкажи, проведи, не залиш!

— Немає нічого нового. Час розставить крапки. Мужайтесь, моліться...

— А ще...

Дружній залп із установки «Буратіно» підняв непроглядну куряву. Трісками злетіли увись кілька будинків. Мачинками знову розсипалося чиєсь життя. Іван уже призвичаївся, не те, щоб змирився, жив надією хоч якоїсь напівправди з боку ворога. Та твердо знав: цього не буде.

Сім місяців на Сході. Відстоює незалежність Неньки-України разом із такими ж, як сам, однодумцями. Іншим тут місця немає. Війна, яку намагаються приховати, про яку світ воліє мовчати, котру ніхто не визнає офіційно, побратала  назавжди. Іван піднімає очі вгору. Над лампою хмарка попелюхів магічним колом рухає світ. Василь Борнюк, Вихор (позивний), Санька Кацо, дядя Віталя... Їх імена в пам'яті. Гранітом викарбувалися в серцях бійців, рідних.

«Воїни світла. Воїни добра», — це про тих, кого вже немає, про тих, хто на передовій. Марія, хоч і не звикла до такої музики, тепер вслуховується в кожне слово. Гами молоточком постукують по її напружених нервах. Ще  жодної ночі не спала спокійно. І цієї, мабуть, не стулить очей. Почувала важкість у лівому підребер'ї, ніби поклав хтось велику цеглину на груди. Кілька разів уставала ввімкнути світло, вдивлялася в темряву за вікном. Десь близько третьої години здалося, що відчиняються двері, а в хату заходить стомлений, але веселий Іванко (так завжди називала сина) і промовляє: «Мамо, я ж обіцяв, що повернуся!» Марія підводиться з ліжка й попри біль, ледь переставляючи ноги, іде до порога. Ще мить – і вона зможе пригорнути свою кровиночку. Жінка розводить руки, й... усе зникає. Знову порожня хата, згасла лампадка під образами, Іванкова фотографія в рамочці на столі.

Гаряча сльоза покотилася по щоці. Вона підійшла до ікон, упала  навколішки й довго молилася за сина, за його бойових побратимів, просила у Бога сили для всіх матерів, дружин, дітей, сестер, наречених, що так, як і вона, чекають і ніяк не дочекаються рідних.

Іван теж не спав сьогодні вночі. Знову обстрілювали з «Градів». Поступила команда: «Усі в бліндаж!» Згодом залпи стихли.

— Тату, татусю! — білявенький хлопчик біг назустріч високому широкоплечому чоловікові. -  Удома якісь дяді питають про тебе, а мама  плаче. Не йди – вони говорять не нашою мовою.

Батько сказав погратися з сусідськими хлопцями на вигоні біля чорної берези, поцілував міцно в чоло, а сам впевнено покрокував до хати.

Тільки ввечері, коли досхочу набігався із хлопцями за м'ячем, Іванко повернувся додому, випив склянку свіжого теплого молока та міцно заснув на дивані у вітальні. Татко приїхав через місяць. Він чомусь змарнів, а в очах зачепився павутинкою сум. Мама потай плакала, а коли син підходив до неї, брав за руку, вона витирала сльози й невпевнено промовляла, що порошинка в око попала. Невдовзі батька не стало. Він перед смертю дуже страждав, тому нікого не хотів бачити, навіть їх. Досі пам'ятає розмову, у якій тато ніби мимохіть сказав: «Обминай ницих людей. Ненависть великих у момент їхньої малості найжорстокіша». Згодом, коли подорослішав, вирішив, що обов'язково знайде винних у його смерті й поквитається. Тому став військовим. Біль із роками стих. Прагнення помсти змінилося на прагнення справедливості. Минуле уривками виринало із пам'яті.

Зранку було дуже сиро. Йшов сніг уперемішку з дощем. Гарячий чай  (буржуйка виручала) та бутерброди – сніданок, що треба. Йому завжди, коли чув патріотичне «Слава Україні!», хотілося у відповідь додати: «Волонтерам слава!» Завдяки їм одягнуті, узуті, нагодовані та захищені. Герої в тилу і на передовій.

Сьогодні Іван, Василь та Максим чергують на блокпості. Зібралися швидко, хтось кинув навздогін веселу фразу. Віджартувалися. Головне з гарним настроєм зайняти позиції. Терористи привітали вогнем із мінометів. Не вперше. Не дивина. У бік від поселення  засіріла якась тінь, що повільно наближалася до вояків.

— Це, напевно, Катерина Павлівна, — кинув Максим.

— Ой, — спохватився Василь, — забули сумку з продуктами.

— Та ні, — мовив Іван, — я звечора ще склав.

До хлопців підійшла жінка, лагідно посміхнулася, а в очах за-блищали срібні сльозинки. Вона завжди так соромиться, коли приходить просити їжу. Тому ніхто не чекає, поки вимовить ці принизливі слова. А наперед забігаючи, вітаються щиро й мовчки віддають пакет із хлібом, консервами, макаронами... Вона вклоняється і швиденько чимчикує назад, не оглядаючись.

Правду сказати, їхня поява тут була небажана. «Бандерівці! Ми вас не кликали!» Ворожість у словах, поглядах потрохи почала розсіюватися, коли зрозуміли, хто їх обстрілює, звідки чекати небезпеки. Російськомовне населення, яке залишилося, починає говорити суржиком, боячись видатися сепаратистами для україн-ських загонів. Вивчимо мову – і станемо патріотами!

Хіба не передумовою до цього є звичайна національна гідність? Невже  двадцять три роки незалежності розпорошило патріотичні ідеї на пристосуванство?" Аби зарплату платили та мир був!.." Шкода, не вистачило у нас ні високості козацького духу у вирішальний момент, коли ворог робив перші спроби, ні надійного державного очільника, який би зміг повести правильним шляхом. Ніколи не будучи загарбниками, до цього часу так і не змогли за-своїти їхню філософію: «Розділяй і владарюй!» Століттями наступаємо на ті самі граблі, що залишають за собою болючий слід в історії. А маємо, мусимо бути кращими, мудрішими, щасливішими. Чуєш, українська Людино! Хіба можна рубати гілку, на якій сидиш? Для чого палити землю, де найперше освідчився в коханні? Землю, на якій Святий апостол Андрій поставив хрест для спасіння народу. Можливо, тому так багато спокусників приходять, аби осквернити, занапастити, знищити... Диявол, приймаючи людську подобу, довго продумує всі ходи, щоб не схибити. Але нам дано найбільшу з усіх сил, з усіх чеснот – Віру! Із вірою єднаймося! З одним багатомільйонним серцем на всіх уставаймо до бою! Завтра буде твоя оселя! Завтра буде твоя сім'я!

Не встигли бійці зайняти свої позиції, як наступна доза із мінометів змусила їх взятися за зброю.

— Гаряче, хлопці, буде! — крикнув Максим. – Давай, в оборону!

— Ну що, поборемося? — ніби якусь вищу силу, що жила в ньому, спитав Василь  і поцілував маленького дерев'яного хрестика.

Всі знали, що це подарунок нареченої. Щовечора він запрошував побратимів на своє весілля, яке відразу планували справити після повернення з АТО.

— Поборемося, дамо москалям на горіхи! — сказав Максим, згортаючи аркуш паперу – дитячий лист, де великими літерами було написано: «Повертайся живим!»

— Я не покаюсь перед вами, москалі, і не дозволю вам забрати Україну! — крикнув у запалі Іван і відчув, як кров залила мозок гарячою хвилею злості на цю війну, що втоптала в землю не одну молодість, зірвала з дерева життя розквітлу зрілість, прирекла на страждання старість.

Ворог розійшовся не на жарт. Була така блискавиця, що ковалі могли б кувати залізо, а металурги – плавити свинець. Вони відстрілювалися завзято, але раптом влучило поряд. Рясно розсипалися осколки. Кілька бійців посунулися в окопі. Гул канонади заглушував стогін поранених.

— Набої! — кричав, що було духу, Максим.

Здалеку на них рухався танк. Іван зібрав усі сили. Здавалося, що візьме базуку і вийде на герць зі сталевим велетом. Із забинтованої наспіх руки плямкою виступала кров. Та йому було байдуже, навіть не боліло.

— Що ти надумав? Команда «Відставити!» – несамовито тряс за плече Максим.

— Підходить! – лунало збоку.

— За невиконання наказу!.. – рапортував старший.

З-під берців посипалася земля. Іван рвонув трохи вліво й чорною грудкою прикипів до ледве підмерзлого ґрунту. Танк, ніби зачарований, сунув уперед. Як олов'яні солдатики, впало кілька бійців. Губи шепотіли «Отче наш», а серце билося так голосно, що навіть рев канонади тепер здавався проти нього немічним.

— Батьку, я хочу бути схожим на Вас! Ніхто не посміє посягати на нашу цілісність. Я буду вдесятеро, у сотні разів сильнішим за ворога, бо захищаю Батьківщину! Таточку, Ви б гордилися мною, якби були живі.

Війна в Афганістані, ця чужа війна ще до народження заплямувала майбутнє Івана. З дев'яти років зростав без татка. Із 1985 по 1987 роки Семен Гордіюк був мобілізований до радянської армії та брав участь у воєнних діях в «Афгані». У рідному селі на нього чекала Марія. Повернувся з медаллю «За відвагу» і  легко поранений у плече. Тоді поталанило, минулося, зажило. Створив сім'ю, придбали з дружиною будинок, народився Іванко. Але майже через десятиліття  війна наклепом тіней з минулого прийшла в гордих пагонах «доблесної» міліції й відібрала здоров'я, життя... Його тоді тяжко побили, звинувативши у шпигунстві (мати розповідала вже дорослому). Лікарям не вдалося врятувати нирки. Після похорону Іван раптово подорослішав. Того дня закінчилося його дитинство. Ця хвиля спогадів нахлинула якось несподівано. Потрібно зосередитися, а тут нюні розпустив, ностальгією захопився. За-лізний ворог повільно наближався, роздаючи каліцтва і смерті. Іван вибирав момент, можливо, останній у своєму житті...

— Синку, Іванку, — пошерхлі  уста мовили тихо і заворушилися в подячній молитві.

Він роздивлявся цей рай: білі стіни, стеля, постіль, у теплій  долоні його рука. Поряд у білому – Єва... Але хіба в неї можуть бути такі веселі волошкові очі? Ось зараз дістане велике соковите яблуко, і він не знає, чи зможе відмовитися.

У палату заходить чоловік також у білому. Невже, Бог? Іван напружує зір, але якась карусель починає вертіти свідомість. І тільки чути твердий голос:

— Єво, Ви ще досі не зробили ін'єкцію?

А потім трішечки м'якше й уже на ти:

— Мабуть, дуже вподобала хлопця, он який козак! Єво, там ще інші чекають, вибір великий...

Дівчина, напевно, засоромилася, а його карусель повільно почала зупинятися, по тілі розповзалася солодка, аж нудна млість. «Єва», — затрималося на мить у грудях, щоб стати вічністю. Тіло спочивало у сні.

— Вогонь! – сам собі наказуючи, Іван цілив у танк.

Знищити це сталеве чудовисько за будь-яку ціну. Знищити цього дракона, який повноцінно живе тільки тоді, коли дихає полум'ям. Він прилетів на нашу землю під покровом ночі, щоб бути непоміченим, ба, приповз, аби наситити своє гниле нутро молодою кров'ю. На запах злізлися  десятки. Не зупинити їх голосом правди, а совість давно закована у броню. Їх можна знищити наступом, але ніхто не поспішає віддавати накази. Торгуються... Продати якнайдорожче... Та що продати? Батьківщину?!! За виторг накупити солодких півників і з ангельським виразом на обличчі посміхатися приязно при зустрічі, розсипаючи такі ж солодкі, як смоктунець, слова. А якщо стане вже зовсім скрутно, то легко можна здатися на того, здогадуєтеся, завжди діяло, розхитаного жахливими по-діями немічного душею. Потім родичі потурбуються, аби продовжити лікування за кордоном у найкращих клініках. Звичайно, там завжди допоможуть, але повертатися назад, бодай, щоб у вічі подивитися, зась. Клімат не підходить. Безліч дієвих схем...

Напружений до знемоги Іван випускає снаряд. Самого конвульсійно кладе ниць. Та неможливо не влучити, такого не буває, навіть, якби не хотів, то влучив би. Така відстань. Така снага... Здригається земля, тріщать тонкі зв'язки на її набо-лілому тілі. Вмирає дракон. Ницо, як і жив. Боєць підводиться на повен зріст. На вітрові тріпоче жовто-синє знамено. Сьогодні вистояли. Хлопці? Що там в окопах? Від думки паморочиться голова... Іван кидається до своїх – і падає горілиць, затримавшись на секунду, як птах у повітрі. Остання автоматна черга дракона перед тим, як піти в небуття.

— Укол!

— Тільки живи!

— Дивися! Небо! Дивися, сонце! Зимове сонце! Чуєш?

Над ним схиляються якість мари, геть у сажі, але наскільки тепло звучать їхні слова. Пахне молоком, прив'ялою травою і мамою...

Ой, кувала зозулечка, на дубочку сіла,

Якби знала, що з синочком, було б, полетіла

Та й до вітру буйненького просити пощади,

Щоб сина рідненького на війні розрадив.

Та й до сонця, аж до сонця поскладала б крила,

Аби дитину єдину від куль захистило.

А ти, віхоло, завіє, не мети так люто,

Може, наші солдатики нетепло узуті...

Ой, Маріє, сива пташко, наберися сили,

Бо вже твого козаченька куля підкосила.

Ой, Маріє-Україно, прийми гідно долю,

Твої сльози розіллються по широкім полі.

Зозулею летіла, чайкою тужила, голубкою пригортала. Таки вимолила, випросила, навколішках стоячи. Життя вбиралося в силу. Напоєне любов'ю й турботою, воно кріпло, міцніло.

— Іванку, поїдемо вже за тиждень додому, там Христина турбується, жалкує, що шкільну роботу не можна й на день покинути, а то б приїхала, відвідала. Хороша дівчина, чесна, працьовита. І мене б на старість доглянули, у рідному ж селі, — радіє Марія та все вкриває тепліше поранені груди.

Але інша пташка б'ється там крильцями. Син усміхається вустами, а свідомість ні на хвильку не полишає останній бій. Іноді йому здається, що стоїть перед своїм командиром Максимом Залізняком (гідне людини прізвище – так буває нечасто). Він дивиться настільки пронизливо, що Іван починає тіпатися, стає важко володіти тілом. «Відставити, боєць Гордіюк! За невиконання наказу – смертна кара. Як героєві, що знищив ворожого танка, дозволено вибрати, яким способом піти із життя», — мовивши, повертається й зникає. Як би Іван хотів почути ці слова!.. Він би кинувся йому по-братськи на шию й сказав, що саме так уявляв щастя... Ще приходить Василь, сідає поруч і скрушно киває головою: «Які ж невірні ці дівчата. Не діждалася, з іншим обвінчалася».  Він потім довго розказує про ранкові серпанки, натьохкує соловейком цнотливу мелодію кохання. Знову скрушно киває головою: «Не діждалася...» Слова застигають у повітрі нездійсненною мрією, зразу стає важко дихати, до горла підкочуються колючі клубки. Троє залишилися в дніпропетровській лікарні – ризиковано транспортувати. Чи ж викарабкаються з глибокої прірви? І п'ятеро разом із Іваном тут, у госпіталі, в Києві. А ще скільки на передовій! Їхні долі не відомі. Він, як те підрубане дерево, живить тіло дорогими ліками. І жевріє маленька іскорка – повернутися до своїх. Тепер у палату часто заходить Єва. Сьогодні вона чомусь дуже збуджена, прикриваючи віями синь, винувато повідомляє, що через тиждень від'їжджає на Схід.

У пресі проскакує інформація про те, що США готові надати зброю. І хвилюється море думок. Хто передбачить, як воно буде... У прозорому куполі  неба повільно рухається пасажирський літак. Іван довго вдивляється увись, вдихає на повні груди таке свіже ранкове повітря. Із отчого порога в дорогу його благословляє ненька. Тремтячою рукою торкається ясного чола... Він мусить бути із тими, хто поставить крапку у цій жорстокій, братовбивчій війні. А ще він має обов'язково оберігати Єву.

 

Тетяна ТРОФИМУК

с. Самари-Оріхові