Мені минає майже дев’яносто літ, а в пам’яті неначе вчора все було і снує вервечкою спогади дитячих літ і до сьогодні. Ніби струм проходить через усе життя: то з високою напругою, то плавно переходить у спокійне русло. І так день за днем, рік за роком усі майже дев’яносто літ.

Волинь тоді була під панською Польщею. Я закінчив два класи. Так склалися обставини, що наша сім’я виїхала до Південної Америки, в Парагвай. А там було не до навчання, треба було працювати. Це був 1939 рік. Нас поселили в лісі, в джунглях. Треба було корчувати дерева, щоб виробити поле. І ми, діти, допомагали старшим. Там нові враження, але спогади раз за разом повертаються у дитячі літа в Україні. Це епізод із життя однієї сім’ї. А сім’я була бідна, безземельна, тому всі наймитували: і дорослі, і діти у багатих панів.

Найбагатшим у селі Видраниця був поляк-легіонер Ляховський. Прозивали його «куряче око». І він, і його дружина були дуже жорстокими. Дітей своїх у них не було. У хазяйстві працювали наймити. Працювала там і малолітня Катруся. Петро і Мотруна дуже любили свою первістку, але виживати якось треба було.

Катруся виконувала усі забаганки пані. На дитячі плечі лягла вся домашня робота: наварити, напекти, корів подоїти, свиней нагодувати і все інше. І так кожен день від зорі до зорі. Натомість ще й обізве пані Катрусю ледащою. Часто Катруся плакала, але з часом звикла до образ, ніколи не перечила пані, бо була з хорошої сім’ї. Хоч і в злиднях жили, та були дружні.

Наймитував у цих Ляховських і сирота Іван, який був старший на три роки за Катрусю. Жалів її і часто допомагав, як пани не бачили. Катрусі ішов вже шістнадцятий рік. Їхня дружба з Іваном переросла в любов. Закохані мріяли про щасливе майбутнє. І воно для бідняків наступило восени 1939 року. Росія звільнила Західну Україну від панського гніту.

Почали створювати колективні господарства. Бідняки стали вільними, працювали в колгоспі. Поступово здобували освіту, ставали заможними. Створили сім’ю і Катруся з Іваном. Івана поставили бригадиром будівельників, а Катрусю – ланковою льонарської ланки. Народили дітей, вивчили. Жили заможно.

Чому з пам’яті не йдуть дитячі спогади? Та тому, що знову наші українці, більше мільйона українців, працюють у польських панів, а ще скільки мільйонів по всьому світі?! Найкращі спеціалісти ви-їжджають за кордон. Чому? Це питання треба ставити президенту, Верховній Раді, урядові.

Вони кажуть, що попередні правителі грабували Україну. Тільки чому, хоч іде війна, за декілька років їхнього правління «виросли» тисячі нових мільйонерів? Звідки у них це багатство? Невже інопланетяни спустили з небес? Скільки може український народ терпіти таке свавілля? Чому досі не закінчується війна, де гинуть наші патріоти? Скільки можуть парламентарі кричати, битися, а нічого для України хорошого не робити? Тільки завели країну в борги, що і праправнуки не розрахуються. Кричать на увесь світ, що прийняли справедливу пенсійну реформу. А подумали про дітей, внуків, де їм взяти стаж? Куди поділи колгоспи, фабрики, заводи? Люди були забезпечені роботою, мали стаж. А тепер змушені їхати по закордонах, щоб забезпечити свою старість. Дехто вертається в Україну, а дехто залишається там жити.

А чи знають наші правителі, яка туга гризе душу там за бать-ківщиною? Серце розривалося, коли збиралися дорослі і з сльозами на очах співали наших поліських пісень: «Очерет мені був за колиску, в очереті родився я й зріс. Я люблю свою хату поліську, я люблю свій зажурений ліс». Або ще таке: «Америко люба, Америко мила, не одного чоловіка з жінкою розлучила. В Америці діти вино попивають, а в рідному краї з голоду вмирають».

Коли нарешті Україна встане з колін, підніме високо вгору голову і дихатиме на повні груди? Люди, подумайте над цим. Подумайте, що чекає на майбутні покоління? Будьте добрішими одне до одного, дружнішими. Справедливість повинна перемогти. Вірте і бережіть Україну.

Федір НАЗАРУК,

колишній емігрант

с. Видраниця