Наша велимченська мова за межами села інколи в чужих людей викликає посмішку. Довгий час ми були віддалені від «цивілізації», і це спричинило збереженню місцевих діалектів. Але не було б літературної мови, якби не було діалектів. У нашій мові є слова, які викликають щирий сміх – веприк, вирцьох, кал, джус, шперка, дурник – це дуже ласкаве звертання до маленьких дітей. Мій дід Олекса був колисником, робив дерев’яні колеса до воза. Про його ремесло можна розказати так: «Привизте з лісу дубени. Клином розбети на полоски. Попарити в парний. Позагинати обиддя. Потом стругом постругати обиддя. Долотом і шлєжкойо розбети меншого і тоншого дубка на шпеци. На шпецях повирізувати пальци. На колиснеци повставлєти шпеци в колидницю. Потом натягнути обуда на шпеци. Одвизте до ковалів, обоковали і одягнули рєшву.» Помер мій дід в 1946 році. Але прийшов з війни дядько Додось і продовжив ремесло свого батька, мого діда. Ще при житті дядька відпала потреба в дерев’яних колесах. Помирає людина – помирає і її мова. Але підростають нащадки, вони продовжують справи своїх померлих родичів. Але коли помирає мова – помирає цілий народ, ціла нація.

Міжнародна спільнота вважає: допоки живе хоч один представник нації, який розмовляє мовою предків – мова цього народу жива. Ми повинні берегти нашу мову, адже це місток, який єднає сьогодення з минулим і майбутнім. За допомогою  мови людина удосконалюється, стає духовно багатшою. Мова – це не тільки засіб спілкування, це енергія, яка поєднується з енергією душі. Мова – це зброя народу, вона повинна звучати гордо, на повний голос, має кликати до праці, пробуджувати і спонукати до захисту своєї нації.

Кожна людина має своє біополе. Виявляється, кожна нація і кожен народ також мають своє біополе, міцність якого залежить від мови. Рідна мова робить людину могутньою. Мова – наше коріння, вона нам дає силу,  допомагає вистояти у важку хвилину. Не варто гребувати і мовою свого села. Адже саме ця мова допомагає нам сформуватися, вийти «в люди».

Українська мова – наймилозвучніша мова світу, адже в нашій мові дуже багато пестливих слів. Матірщину ми запозичили з російської мови, це не наше, і добре було б, якби ми її не вживали.

Українці – найбільш співучий народ. У 2012 р. на телеканалі «Інтер» українці безупину співали три дні, за що були занесені в книгу Гіннеса як найбільш співучий народ світу. Мелодія народних пісень влаштована так, що вона є своєрідною фіззарядкою для органів дихання людини, тому співати – не тільки приємно, але і корисно.

У народі кажуть, що слово і лічить, і калічить. Четвертий закон «Дев’яти законів життя» говорить: «Чи знаєте ви, яку силу мають слова? Словом можна зцілити, можна і вбити. Стежте за тим, що говорите. Ярлики, образи, дорікання ранять душу, і ці рани важко залікувати. У них безповоротна дія. Адже в душі кожна людина – дитина, яка живе у страху, що її відштовхнуть. Бійтеся завдати їй болю. Використовуйте силу слів лише для компліментів, теплоти, ніжності, схвалення і підтримки». Вторгнення чужої мови в державу – це агресія, яка руйнує цілісність біополя держави. Економічно могутні держави дбають і бережуть свою мову.

Велимченські приказки та прислів’я, почуті мною від моєї матері

Чужем словом, як постолом.

Є пора і пореще, є люде і людеще.

Людена розкоши тирпіти ни хоче, а ниволю мусить.

Каліками ни родяться, а на цьому світи плодяться.

Кому-кому, а куцому довидеться.

Багатий ни той, хто набув, а хто роздав.

Пириг хлібови помиг.

В ногах правди нимає.

Живе за брата, торгуй за жеда.

Одна бида ни ходить, вона за собойо другу водить.

Прийшла бида, откривай ворота.

Одна бида ни згубить, а сім – то й зусім.

Людський вік, як макув цвіт, зацвите і опаде.

Коли вмирай – день теряй.

Нима друга – нима ворога.

Рання пташка крильця теребить, а пизня – слізьки проливає.

Ни боїться вовк собаки, тіко її дзвяге.

Хто спишеть, той й людей смишеть.

Де тикле ріки — там і будуть тикте, де буде хороши люде — там і будуть.

На смерть возив ни завиртають.

Анастасія ЗУБ

с. Велимче