Друга світова війна. Скільки лиха і біди принесла вона людству.   Старше покоління добре все це пам’ятає і сьогодні переживає за молодих, за своїх внуків і правнуків, бажає миру на землі і молиться за мир.

Хіба можна забути, як фашисти знущались і нищили все навкруги, грабували?! А скільки людей  вивезли на каторжні роботи у Німеччину! Тільки із Комарового Василину Филимонівну Заліпу, Олександру Павлівну Гуль, Фадею Павлівну Миронюк, Анастасію Созонівну Самарчук, Олену Оксентіївну Андросюк, Анастасію Левківну Жерж, Юхимію Петрівну Самарчук, Івана Авакумовича Лук’янюка, Григорія Оксентійовича Кіперчука, Івана Тихоновича Шуру, Охріма Марковича Глушка, Павла Онисимовича Лук’янюка, Миколу Степановича Лук’янюка та інших…

Одних призначали на роботу на фабрики чи заводи, інших – на сільськогосподарські роботи — саме їм, вважалось,  що повезло – був більший харчовий раціон.

Василина Филимонівна Заліпа  потрапила на військовий завод. Одягли її в спеціальну форму з нашивкою «OST», видали дерев’яне взуття — «довбанки». У таких «пантуфлях» ноги швидко натирались до кров’яних ран. На роботу гнали під конвоєм. Працювали із 6-ї ранки до 16 години без відпочинку. Годували один раз – баланда з вареної брукви. Баня – один раз у тиждень, а спали  у холодних бараках.

Хто наймитував у селі, а це наші земляки  Анастасія Жерж та Анастасія Самарчук, тим жилося краще, хоча би відносно харчування,  та і робота сільська була знайома. Дівчата доглядали худобу, заготовляли дрова, працювали на полі і т.д. Та велика туга за рідною Україною пекла душу і серце.

Доля Анастасії Созонівни Самарчук склалась так, що і досі вона проживає на Заході, у Франції. У 2000 році приїжджала на свою батьківщину у Комарове зі своїми двома дітьми і внуком.

Про розправу фашистів над єврейським населенням свідчить меморіал у Проході. Близько 2500 тисяч людей розстріляли на цьому місці. Очевидці тих подій розповідали, що крики і постріли лунали впродовж декількох діб. Приганяли людей із гетто, яке було у Ратному,  і вбивали, роздягаючи догола. Дві дівчини єврейки вбили у селі біля  кладовища. А тіла потім кинули на підводу і повезли на Рипчу Гору,  прохідчани так називають те місце розстрілу. Кров з підводи текла по дорозі…  Діти довго боялись ходити по ній.

Та наш народ боровся проти окупантів. Багато пішли на фронт. Віддавали своє життя за Перемогу  молоді хлопці і дівчата. Їхні могили є на великих ділянках землі,  зокрема, в Австрії, Угорщині, Чехії, Польщі. Лише у Польщі, у м. Кросно,  поховані наші земляки: Микита Іванович Антонюк та Лук’ян Іванович Ващук із с. Старостине,  Онуфрій Родіонович Глушко із с. Комарове, Тимофій Калістратович Палій загинув у січні 1945 в Чехії, Улян Мойсейович Заліпа -  15 квітня 1945, похований у м. Хелідорф – Австрія, Адам Давидович Корпач із с. Прохід  – помер від ран у липні 1945, Адам Євлентійович Литвинець  пропав безвісти у 1944 році. Цей список можна продовжувати…

А як люди мучились у роки війни! Від фашистів ховалися у лісах і чекали перемоги.  Вона прийшла через довгих чотири роки. Люди із села Прохід переховувались із дітьми в  жирицькому лісі. Та коли почули сильний гул танків по дорозі на трасі  Ковель-Брест, хлопчики залізли на високі дерева, щоб побачити, як тікають фашисти. Радощам не було меж. Всі плакали від радощів, обнімались і танцювали,  вітали один одного з визволенням.

Люди вернулись із лісу  і село ожило. Стали повертатись і захисники Вітчизни. Відбудовували дороги, села, колгоспи. Працювали щосили, щоб швидше стати достатніми.

Дуже дорогою ціною дане нам сьогоднішнє життя.  Дорогою ціною заплатив наш народ за мир. Тож цінуймо і бережімо його! Цінуймо все, що маємо, що нас оточує, землю, яка полита кров’ю наших дідів і прадідів.

Але зараз  знову на Сході України повстала загроза народу. Всі ми знаємо, що  там відбувається. Хочеться твердо вірити у щасливе майбутнє. Побажати миру  всім, міцного здоров’я і всього найкращого.

Ми гордимося нашими ветеранами!

Ніна САВЛУК,

голова ветеранської організації с. Прохід