Катерина жила в місті. Одна-однісінька у квартирі. Та до неї часто надівувалася донечка з села разом з маленькою Оленкою. Як вона ними тішилася! Та й жила лише з думкою і турботою про них. Бо життя не дуже вдало склалося. Вийшла заміж та рано овдовіла, добре, що хоч донечку народила. І все життя – у важкій праці, не так для себе хотілось щось нажити, як для дитини. Для неї й квартиру у Рівному купила, та дочка, створивши свою сім’ю, категорично відмовилась їхати в місто. Чоловік також був із села, тож звикли до сільського життя і міняти його не захотіли. А Катерина, аби не заважати молодим, хоча, ох, як  їй не хотілося їхати в місто,  склала свої пожитки і покинула рідну хату – поселилася у трикімнатній квартирі. Тут аж стіни душили її душу, але в село не поверталась.  Все згадувала, як колись їй жилося зі свекрухою, й відразу на очі набігали сльози, як мріяла вона жити окремо…  І добре знає, що окремо від батьків мріють жити усі молоді сім’ї.

Бабу Катю  цінували і донечка, і зять за її вчинок. Та й не тільки за цей вчинок — баба Катя розумною жінкою була і все своє життя присвятила донечці та її сім’ї. То як не цінувати, як не любити?!  Приїжджали до бабусі щовихідних і завжди з гостинцями, а, бувало, серед тижня приїдуть.  А потім  підросла маленька Оленка і всі вихідні, всі шкільні канікули проводила у бабусі. І вже баба Катя опікувалася нею більше, аніж мама. І Оленка звикла до  життя в місті, і знала, що бабусина квартира – то її квартира.

Поки росла Оленка, баба Катя мріяла про хорошого зятя, щоб і Оленці добре жилося з чоловіком, і їй, бабі Каті,  разом з ними віку дожити. Вийде на вулицю, сяде на лавочку і кожного гарного юнака зустрічає поглядом і проводжає, оцінюючи, чи хороший зять з нього вийшов би. Ще й Оленці розкаже про свої спостереження, про зна-йомства з юнаками, а та тільки розсміється, промовляючи: «Бабусю, я ще ж тільки в шостий клас ходжу! Який зять?» Та баба Катя продовжувала вибирати зятя.  А одного дня,  Оленка вже ходила у сьомий клас, баба до хати привела красеня.  Довго вона його обходжувала, поки увійшла в довіру.  А що вже гарний! Як побачила його Оленка, серденько затремтіло. А бабуся, познайомивши з ним, промовила: «Оленко, пригости гостя чаєм і пиріжками, які ти спекла». Оленка, звісно, їх не пекла, а бабуся, але змовчала. Та пиріжками «від Оленки» баба Катя мало що не щодня пригощала Андрія. То на чай з пиріжками запросить, навіть і тоді, коли  Оленки немає вдома, то винесе йому пакуночок з тепленькими ще, піджидаючи на лавочці, коли Андрій йтиме на роботу.  І щоразу баба Катя не забуде прихвалити внучку,  яка ж то хороша вона, вправна і добра, та похвалитися, яке придане в неї хороше – і квартира, і у квартирі, і гроші на шикарний автомобіль є, який баба планує придбати в подарунок для молодят у день весілля. У відповідь Андрій часто повторював:

— То вже й пощастить якомусь жениху.

— А чим ти не жених? – щоразу говорила бабуся.

— Таж Оленка ще зовсім дитя!

— Підросте. Час швидко біжить. Ти тільки не поспішай одружуватись, а краще на дівчат інших взагалі не задивляйся.  Тоді тобі пощастить. А я про такого зятя тільки мрію, та й Оленці, бачу, ти подобаєшся дуже.

Підросла Оленка. І гарною дівкою була, і розумною, та ще й з таким приданим!  А поки підростала, Андрій так ні з ким і не зустрічався у Рівному.  Баба Катя настільки переймалася його життям – навіть на роботу не один раз заходила зі своїми пиріжками для нього  — піклувалася, як про рідного, і ні для кого не було секретом, що Андрій – майбутній зять баби Каті. Ще й жартували друзі, що баба зятя собі «годує».  До цього звик юнак, і вдома батькам розповів про подругу-бабу Катю і її наміри. Вже баба й з майбутньою свахою не раз по телефону балакала про життя-буття, поки  внучка підростала.  А тут Оленка – красуня, і вже така рідна, така своя Андрієві. Баба їх навіть разом і в ліжко поклала, й «розуму» навчила, як спати, аби лише «зять» не втік.

А він і не збирався втікати. До душі йому була Оленка і, здавалося, уже жити без неї не міг. Тож тільки закінчила дев’ять класів, за порадою бабусі, справили весілля.  А невдовзі,  аби не заважати молодятам жити, пішла баба Катя у село, у свою хату. Та навідувалась часто,  все хотілось прослідкувати, як живуть, чи щасливі, щоб розуму підучити внучку. Це вона її навчила «що рочок – то дитя». Сім’я велика, тоді дбатиме чоловік, як прогодувати її, на чужих жінок не буде заглядати, не раз повторювала щасливій Оленці баба Катя.

А у молодих уже четверо діток.  Живуть щасливо і не соромляться розповісти іншим, як баба зятя вибирала, як годила, як розуму внучку вчила.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ