Анатолій Заєць із Велимчого один із тих, хто творив українську Революцію Гідності, коли у єдиному пориві об’єдналися тисячі патріотів на Майдані у Києві. Розпочалася антитерористична операція на Сході України і пішов добровольцем, а віднедавна служить у лавах Збройних Сил України на контрактній основі, бо вважає справою честі боротися до кінця.

Наш земляк вийшов на Майдан проти режиму Януковича і ніколи не забуде цього періоду життя.

— Революція не лише сколихнула Україну хвилею патріотизму, а й показала важливість національної ідеї, і це був не антимайдан, на якому  виплачували мітингувальникам гроші, — розповідає Анатолій Адамович. -  Відчувався дух єдності українців, дружна атмосфера, співпереживання та підтримка від малознайомих людей. Із 18 на 19 лютого на вулиці Інститутській від димової шашки «беркутівців», яка полетіла у мій бік, отримав травму ноги. Першу медичну допомогу – повиймали осколки, які бачили, – надали на Майдані мітингувальники, а тоді доправили мене у медичний заклад Львова. Доліковувався у центральній районній лікарні у Ратному. Тільки став краще почуватися, знову поїхав до столиці, бо не міг спокійно споглядати на події із екрану телевізора. А там було найстрашніше — активісти Євромайдану гинули від рук «беркутівців». Це було жахливе видовище. Разом із спецпідрозділом на активістів наступали «тітушки». Люди тікали, почався страшенний хаос. У Мар’їнському парку від «тітушок» дісталося й мені. Слава Богу, вдалося втекти. Вижив під пострілами снайперських куль завдяки подружній парі із Києва, яка мене із хлопцями прихистила у своїй квартирі, коли, налякані подіями, шукали захисту у під’їзді. Пізніше на Майдані разом із учасниками мітингу прощалися із загиблими у сутичках.

Із відчутним хвилюванням Анатолій Адамович згадував, як проводжали загиблих в останню дорогу вигуками «Герой!». На Майдані наш земляк не зупинився. Захищав свою рідну землю добровольцем у третій хвилі мобілізації. Пекло війни на Сході пройшов заступником командира взводу, навідником кулемета у 28-й механізованій бригаді, яка дислокувалася на вогневих позиціях у Красногорівці Донецької області. Розчарування теперішньою ситуацією в державі ятрить серце патріотові, якому довелося пережити втрату бойових побратимів та на собі відчути несправедливість. Прямісінько із районного суду, через який доводить право на отримання щорічної разової грошової допомоги на підставі статті 12 Закону України «Про статус ветеранів, гарантії їх соціального захисту», навідався за нашим запрошенням до редакції. Поспілкувавшись, направився до Володимира-Волинського, де й підписав контракт на подальшу службу у Збройних Силах України. Хоч як було боляче згадувати події минулих років із Анатолієм Адамовичем, та віриться, що пам’ять про Небесну Сотню вічно освітлюватиме шлях українському народові.

Леся ГРІНЧУК