Мар’янка і Оксанка жили в злиднях. Тато їздив на заробітки, а мама частенько заходила до сусідки-куми, щоб хильнути чарку.

П’ятирічна Мар’яна залишалася «за старшу», а дворічна Оксанка мала всього вчитися від старшої сестри. У селі знали, яка ситуація в сім’ї, але в кожного своїх проблем вистачало. А зовні все виглядало досить пристойно. Ніхто ж не бачив, що й на сезонних роботах зароблені гроші йшли на спиртне. А горе-мати Аліна, коли виходила із затяжного запою, вела дітей до церкви та щиро плакала, вимолюючи в Бога прощення.

Того дня Аліна, як завжди, зайшла до сусідки, звідти напідпитку прийшла додому. Діти бавилися у кімнаті. Вона поставила на плиту каструлю, сірникову коробку поклала на стілець, і байдуже, що вдома малі діти. Сама ж пішла на грядку за зеленню. Дорогою назад ноги повели до Свєтки-куми. За столом і заснула. Через сон почула несамовитий лемент із вулиці. Вийшла. На її обійсті було повно люду, пожежна машина заливала піною обгорілі стіни хати, з даху стирчали почорнілі балки, полум’я вирувало всередині. Аліна стояла, як вкопана. А що вона мала робити? «Усе, — подумала. – Немає хати, немає й дітей. Минеться.» Захмеліла жінка навіть не чула, як «швидка» звуками сирени пронизувала село і медики на ходу робили все можливе, щоб врятувати життя двом дівчаткам, щоб зняти біль обгорілій жінці, що кинулася в полум’я, бо знала напевне, що діти в хаті.

Пройшло півроку. Аліну позбавили батьківських прав і засудили до ув’язнення через недогляд. Її чоловік, Антон, повернувся із заробітків, побачив, що сталося, і подався у кращі краї – незадовго знайшов собі нову жінку в сусідньому селі. Лише діти залишилися нікому непотрібними. Жодного разу батько не прийшов до них у лікарню. Ні бабусі, ні дідусі не вважали за потрібне допомогти осиротілим при живих батьках, обгорілим дітям.

Мар’яна та Оксанка лежали в опіковому відділенні обласної лікарні. І поруч із ними була жінка, в якої обгоріло обличчя, руки та ступні ніг. Наталія була першою, хто побачив, що горить будинок. Вона на босу ногу виносила випрану білизну. Миска впала на землю, жінка голіруч кинулася в палаючу хату, вихопила з вогню старшу Мар’яну і повернулася за Оксаною, що солодко спала у ліжечку. Ті хвилини здалися їй вічністю. Не чула жінка болю, ні як везли її у «швидкій», ні як опинилася в лікарняній палаті. Одне питання не виходило з голови: «Де дівчатка, що з ними?»

Люди в селі здавали гроші, хто скільки міг, на лікування діток. А Наталія відмовлялася від будь-яких дороговартісних ліків для себе, щоб ті гроші використали для дівчаток. Вона тримала обгорілими перебинтованими руками книжку з казками, читала їх на ніч і ніжно цілувала малечу перед сном, бо знала, що, окрім неї, вони більше нікому не потрібні.

Після лікарні Наталія та Василь оформили опікунство над дівчатками. Вони зростали разом із рідними дітьми – Миколкою та Юрком. Роки спливали. Мар’яна вийшла заміж і подалася жити у районний центр, Оксана з чоловіком збудували нову хату на місці тієї, що колись згоріла. Вже й діти щебетали на їхньому подвір’ї, горнулися до дідуся Василя і бабусі Наталії, що стали рідними для їхньої мами.

Одного недільного ранку хтось постукав у двері. Сонна Оксана відчинила. Перед нею стояла сива, зморщена і згорблена жінка. Оксана запитала, що та хоче. «Я… я твоя мама, мабуть. Ти Оксана чи Мар’яна?», — і покотилися сльози в обох. Клубок підвернувся під горло Оксані, вона, оговтавшись, запросила жінку до хати, нагодувала, розпитала, де ж рідна мама пропадала, поки чужі люди ростили її з сестрою, як своїх дітей. Але Аліна не наважувалася спитати про найголовніше: чи можна їй жити в доньки? Оксана відчула це і випередила жінку: «Живіть у нас. Це гріх перед Богом – виганяти рідну матір із хати. Живіть, скільки Вам віку зазначено, але пам’ятайте: у нас із Мар’яною всі ці роки були мама і тато, є дідусь і бабуся для наших дітей. Мама-Наталя на ніч читала нам казки, цілувала нас і Бога благала, щоб послав нам здоров’я після тієї страшної пожежі!» Аліна промовчала, а Оксана тихо вийшла з кімнати, побрела садком, переступила поріг батьківської хати, притулилася до Наталії і мовила: «Дякую, мамо, за те, що Ви є!»…

Марія ЛЯХ