Категорія Архіви: СЕЛО І ЛЮДИ

Федір ПАВЛОВИЧ: «Україна була, є і буде»

ФЕДЯ ПАВЛОВИЧ ФЕДЯ ПАВЛОВИЧ1Федір Павлович із Велимчого – патріот, сім’янин, волонтер, громадський діяч не на словах, а на ділі. Любов до України поселилася глибоко у серці з раннього віку.

Двічі подароване життя

Валентина КоротинськаінвалідиІ СЬОГОДНІ ЖІНКА ДЯКУЄ БОГУ, ЩО ЖИВА, ЩО МАЄ СІМ’Ю, ДІТОК, ВЖЕ І ВНУКІВ…

Вперше дізналась про Валентину Коротинську випадково, років з двадцять тому. В одному з магазинів Ратного їй стало зле, продавщиця хутчій піднесла їй стілець, щоб присіла,  і запропонувала викликати «швидку». Жінка  категорично відмовилась з посиланням на те, що зараз пройде і все буде добре. Через трохи часу вона піднялася зі стільця, вийшла на вулицю, сіла на велосипед і поїхала. А продавщиця повідомила, що у Валі немає ноги, а інша травмована. Я ще їй подивилася вслід з думкою, яка мужня жінка, як вправно їде велосипедом, не маючи ноги! З тих пір при кожній зустрічі захоплювалася Валею. Здавалось, вона ні на мить не корилась болю і нікому не подавала хоч би якогось знаку, що інвалід, що на одній нозі, і тій травмованій. Життєрадісна, оптимістка, волелюбна і сильна, готова прийти на допомогу іншим, хоча ця допомога так потрібна була їй. Навіть в очах не можна побачити болю. Вона з радістю приймає кожен день і дякує Богу, що жива, і вже одинадцять літ на громадських засадах очолює районний осередок інвалідів – допомагає іншим.

«Я весь час боялася аварії, і щоразу, як була в дорозі, Богу дякувала, що пронесло…»

Шостого жовтня 35 років тому — роковий день для Валентини Пегасівни. Вона, як вважає, народилася вдруге, вибравшись з автокатастрофи живою. Валя не втрачала свідомості, бачила, що у неї одна нога роздроблена, а інша — на шкірці висить… Не втрачала свідомості, коли витягували, вирізували її з кабіни автомашини — настільки була затиснута. І в ту мить, коли зрозуміла, що сталося, відразу думка: «А ось і аварія». Вона й сьогодні згадує той день, не відаючи, чи то долю сама напророкувала собі, отим, що підсвідомо чекала аварії, чи то така у неї лінія життя…

— Скільки їздила автотранспортом, стільки чомусь думала про аварію, — говорить Валентина Коротинська. — Весь час боялася, що щось станеться в дорозі. І сталося. На той час було мені всього 18 літ. У 18 літ я стала інвалідом першої групи.

Що мене особисто дивує дуже – Валя не нарікає на долю, а дякує їй за подароване життя, за випробування, і з огляду на всі роки запевняє, що жодного дня не було у неї нещасливого, незважаючи ні на що — вона щаслива…

Це каже жінка, якій доводиться на одній нозі, з болями в іншій, долати негаразди і труднощі життя, народжувати діток, виховувати їх, ставити на ноги…

На той трагічний час Валентина Пегасівна працювала медсестрою у хірургічному відділенні центральної ра-йонній лікарні. Всього місяців два, як влаштувалась на роботу після закінчення медучилища. А додому, у Адамівку, добиратися було важко, тож часто їздила у Сільце до сестри. І того дня вона їхала до неї попутнім транспортом разом із подругою. А у автомашині, за кермом якої був литовець, водій із Вільнюса, у передньому колесі лопнув скат, і вона прямо у дерево і якраз у тому місці врізалась, де сиділа молода дівчина.

— У той час, як була у лікарні, як плакали, як шкодували мене, якби хтось сказав, що я буду мати, те, що маю, не повірила б — це з роду фантастики, – каже вона.

Спитаєте, що має Валя? Сім'ю, дітей! І це її щастя.

У лікарні у Ратному Валі відразу відрізали ногу, потім робили операції ще у Луцьку та Харкові. Півроку не могла ходити, була лежачою. Сім'я старалася зробити все, аби Валя ходила. А коли стала робити, можна сказати, перші кроки, зустріла свою долю і через два роки після аварії уже вийшла заміж, на що мало й сподівалась, тільки мріяла….

«Добре тому живеться, у кого одна нога, тому пенсія дається і не треба сапога»,

— такими оптимістичними словами із частівки мужня Валя зустріла істину, що вона без ноги.

Запитую Валю, як сприйняла те, що покалічена, що без ноги, чи не впадала у відчай?

— Я про смерть не думала. Було важко. Дуже. Здавалось — це сон. Здавалось, ось зад-рімаю, проснуся і знову піду, знову побіжу, я ж дуже метка по натурі була… І лише у Луцьку, в лікарні, зрозуміла — це не сон. Пам'ятаю, у мене довго трималася температура, була я на обезболюючих. Пам'ятаю, після операції у Ратному проснулася і бачу лікарів сумних, із співчуттям в очах.

Глянула на ноги, а однієї ноги немає, тільки бинти, а інша на витяжці. Як я ті слова з частівки пригадала, не відаю, але мало що не заспівала: «Добре тому живеться, у кого одна нога, тому пенсія дається і не треба сапога…». Розплакатись у ту мить, щоб мене жаліли, біля мене плакали інші, аж ніяк не хотілось...

А у відчай я ніколи не впадала. Відчай — це розкіш, нехороша подруга. Тільки відчуваю, що не вистачає сили, що вони покидають, собі кажу твердо: «Не можна!» Не можна впадати у відчай — бо дуже важко піднятися.

НА ПЕРЕШКОДІ ЛЮБОВІ ІНВАЛІДНІСТЬ НЕ СТАЛА

Валентина Пегасівна зустріла свою долю знову ж таки у Сільцях. Того дня Валя пішла у клуб, який близенько був від оселі сестри. До неї став залицятися хлопець, який тільки що прийшов з армії і запропонував провести Валю до хати. На що дівчина здивувалась і спитала: «А ти що, про мене хіба нічого не знаєш?». У відповідь почула, що знає те, що потрібно знати. Перше побачення було недовгим, адже Валі дуже важко було стояти на одній нозі, до протеза ще не дуже звикла. Через декілька днів Валя поїхала у Харків міняти його. Віталій чекав на Валю, і молоді закохані продовжували зустрічатись, а через півтора року побрались.

Зараз у подружжя четверо діток, найменший синок ходить у 9 клас, всі старші здобули вищу освіту. Має уже і двоє внуків.

А щастя буває різним

— Мені подобається пісня про те, що щастя буває різним, — продовжує Валентина Пегасівна. — Якщо брати за загальнолюдськими мірками, то я живу добре. Те, що я хотіла мати, все маю. Ще як була лежачою після аварії, по-доброму заздрила тим, хто має сім'ю, і це була моя мрія, яка здійснилася. Маю сім'ю, дітей, внуків. А по житті всього було. Порою з маком, порою з водою, порою з бідою — всього хватає. Але ж всього хватає і в здорових людей. Хоча у мене трохи більше проблем, то протез ламається, то протирається, то друга нога хворіє…

Але що в молодості чекала від життя, то вже зараз все це маю. І з огляду на прожите життя дякую долі за все. А є за що дякувати — і за дітей, які тепер дають мені силу жити, і за те, що живу, і навіть за долю — вона мене нічим не обділила, все є, як і у інших людей... Дякую за життя — життя прожила, але жалітися немає за що.

Хто не бачив біди, запитаєш, як справи, виявляється, стільки проблем у них там, де їх немає. Проблем немає, поки ми живі, поки ходимо, щось плануємо, чи на роботу спішимо... Це просто суєта.

І справді, щастя буває різ-ним. Хто не бачив біди, не цінує життя і від нього вимагає все більше і більше, нарікаючи, що того не вистачає, того немає, забуваючи при цьому найголовніше, що є життя.

— Я щаслива в дітях. Так здорово вставати до них ночами. Я за кожну дитину дякую долі.

— А вставати тобі на одній нозі, напевно, ох, як важко?

— Бувало, що й забувала, що не маю ноги. Заплаче дитина, а я біжу і носом у підлогу… Є діти, значить, є для кого жити. Діти — це практично основа життя.

— Валентино, у мене таке враження, що ти ніколи не плачешся, не журишся…

— І плачуся, і журюся, і співаю разом. На всі випадки життя я знаю дуже багато віршів, інформацій про життя, про долю — їх не потрібно вивчати напам'ять, вони самі запам'ятовуються. І під настрій я їх згадую — лікую свою душу.

— Про що мрієш сьогодні?

— Хочеться дітей поставити на ноги, від меншого ще внуків дочекатися. Колись думала, ось діти підростуть і мені стане легше, а вже стали на ноги, та відчуваю, наскільки я їм потрібна, і не у фізичному плані, а в моральному. Хочеться, щоб вони були щасливими.

— А ти щаслива?

— Я достатньо прожила, щоб оцінити своє життя. Була щаслива і дуже щаслива, а ось нещасливою себе не пам'ятаю. Але це я зараз так кажу, а у ті хвилини, коли було боляче, коли було важко, мабуть, відчувала себе нещасливою. Я знаю, що несу свого хреста, яким би він не був, він мій хрест. Колись один дід з Велимчого, подивившись на мою долоню, сказав:  «Хитрана ти дівка, але така важка доля у тебе». Тоді я цього не сприйняла, бо ж під собою ніг не чула, все бігом і бігом. А таки правда. Природа знає неписані закони. Просто треба жити і радіти з того, що ти маєш. Від долі нікуди не дінешся, і від хреста свого також.

— Де ти береш сили, щоб жити і не втрачати оптимізму?

— Кажуть, коли в немоготу, підхопи на думку життя того, кому ще важче. І появляється друге дихання. Але треба багато пережити, щоб це відчути, зрозуміти, що життя — це так здорово! Та це розуміння приходить з роками. Подивлюся на тих людей, які на інвалідних візках, відразу думаю, та про таке життя, як в тебе, Валю, вони мріють. І кажу собі, не ропчи, бо є люди, яким значно важче, і дякуй Богу, бо є за що дякувати. Коли боляче, здається, покидають сили, звертаюся до  візочників Володимира та Марини Мажул із Замшан, і з прикладу їхнього життя набираюся сили. Я часто кажу їм: «Володю і Маринко, дякую вам за те, що ви є».

Нам би приміщення для зустрічей

з інвалідами

— Валентино, Ти вже одинадцять років очолюєш районний осередок інвалідів. Знаю, що дуже часто берете участь у різних спортивних змаганнях. Що дають вам ці змагання, зустрічі з інвалідами, і які проблеми маєте?

— Почну із проблем. Нам потрібне приміщення для зустрічей. Ось були ми у Нововолинську, інваліди мають приміщення, зустрічаються у ньому, грають у теніс, шашки, шахи, інше, вони спілкуються і багато знаходять спільного для розмови, і цим вони живуть. А зустрічі з такими, як ти, дуже потрібні кожному, бо їх тільки й щастя, що у зустрічах, у спілкуванні з рівними собі, для них вихід у світ, як свято.

Нас ніколи не бачить держава поодинці і не буде бачити. Нам дуже потрібен осередок і хочеться, щоб нас почули. Це не для мене, я як людина уже  сформована — сім'я, діти. А для тих, хто вдома, хто прикутий до ліжка, до інвалідного візка. Хочеться, щоб нас почули, щоб нас бачили, що ми є, ті пандуси, для прикладу, поробили…

Подивлюся, як Марина з Володимиром Мажули живуть, вони візочники, а стараються жити повноцінним життям, стараються допомогти іншим, переймаються їхніми проблемами — встають, ідуть і їдуть, і роблять все можливе і неможливе. Взяти хоча би спортивні змагання — вони не до змагань рвуться, а хочуть таким чином, щоб нас бачили, щоб відчули наші проблеми.

— Сьогодні Міжнародний день інвалідів, яке твоє побажання?

— Повірити в себе, у свої сили, у кращі хвилини своєї долі. На важке не спиратися, за легке хапатися і жити. За хорошу думку, за хороше слово, за хороших людей і підтримку. Від підтримки не відмовлятися. Повинен бути зв'язок здорових і хворих людей — тільки разом ми можемо щось мати.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ

Як покара за непослух – у колгоспі імені XXII з’їзду КПРС головою, і уже 35 літ – з турботою про це господарство

штик голова штик голова1Миколі Олександровичу Штику, який очолює СВК «Світанок», вдалося утримати господарство, незважаючи на нелегкі для сільгосппідприємств часи, а раніше – з відстаючого вивести у середняки, і на цій позиції забезпечити його функціонування до сьогодні.

НА РЕАБІЛІТАЦІЇ ЗА КОРДОНОМ ПОБУВАВ БОЄЦЬ ІЗ РАТНІВЩИНИ ОЛЕКСАНДР ТАРАСЮК

саша тарасюк 5 саша тарасюк 66 саша тарасюк і олекесандр данилюк саша тарасюк2Нещодавно сім учасників антитерористичної операції на Сході України з Волині пройшли реабілітацію в угорському курортному місті Хайдусобосло. Серед них і один ратнівчанин – 22-річний житель села Самари, оператор-навідник БМП-2 51-ї, згодом 128-ї бригади Олександр Тарасюк.

Скрипаль

філозоф 2 філозофПро Григорія Івановича Філозофа з Велимчого як скрипаля можна писати з великої літери – Скрипаль. Він зі скрипкою в руках впродовж усього життя, уже… 70 (!) років. Вона то веселиться у нього, то плаче, освідчується в коханні і прощається з милим, то говорить про любов до країни,  до свого села, то йде з героями у бій… 

СПАТИ ЛЯГАВ ІЗ ДУМКОЮ «ВИЖИТИ»,

руслан миронюк 2 руслан миронюкА ПРОКИДАВСЯ – ДЯКУВАВ БОГУ ЗА ТЕ, ЩО ЖИВИЙ

старшина роти 53-ї ОМБР Руслан Миронюк

ВІН ТАМ, ДЕ ПОВИНЕН БУТИ. РОБИТЬ ТЕ, ЩО ПОВИНЕН РОБИТИ